10 листопада у Дрогобичі відбулася зустріч із письменницею, журналісткою та комунікаційницею Зоєю Казанжи. Розмова вийшла за межі презентації книжок: говорили про українську Одесу, особисті історії, війну, втрати, пам’ять і те, чому кожен має робити свою справу на шляху до перемоги.
На початку зустрічі начальниця відділу культури Управління культури та розвитку туризму ДМР Леся Татарська представила гостю, перелічивши її професійні та громадські ролі. Сама Зоя Казанжи зізналася, що вперше почула про себе настільки розгорнуте представлення. Вона не надто охоче називає себе письменницею чи громадською діячкою. Передусім вважає себе журналісткою, а до громадських ініціатив долучається тоді, коли виникає конкретна потреба або проєкт.
Свого часу Зоя Казанжи проводила тренінги для журналістів у країнах Центральної Азії, зокрема Киргизстані й Таджикистані. Також розповіла про досвід спілкування з представниками чеченської громади в Одесі.
Окремою темою стала українська ідентичність Одеси. Зоя Казанжи наголосила, що це українське місто, і розповіла про події 2 травня 2014 року, коли одесити протистояли спробам дестабілізувати ситуацію та не допустили реалізації сценарію створення так званої «Одеської народної республіки».
Вона згадувала, що Одеса була містом, у якому мали інтереси й нерухомість представники російських еліт, одесити, які це знали і бачили, не хотіли самі бути частиною Росії. Навпаки, люди розуміли загрозу, яку це становило для міста.
Говорили й про чеченців, які свого часу жили в Одесі та підтримували Україну. Зоя Казанжи поділилася історією загибелі чеченського активіста та музиканта, а також розповіла про боротьбу за встановлення меморіальної дошки на його честь. За її словами, для неї було важливо особисто долучитися до цього питання та підтримати представників чеченської громади під час розгляду ініціативи на міській комісії.
Ця історія стала ще одним прикладом того, наскільки важливо зберігати пам’ять про людей, які віддали життя, та не залишати їхні імена поза історією міста.
Під час зустрічі Зоя Казанжи також читала власні поезії. Зокрема, вірші, пов’язані з війною, Маріуполем, людськими втратами та загиблими. Прозвучали твори зі збірки «Марта і інші жінки», яку видало «Видавництво Старого Лева».
Говорячи про війну, авторка поділилася переконанням, що Україна переможе. За її словами, приблизно рік тому вона відчула особливу впевненість у цьому.
Водночас наголосила: кожен має робити те, що вміє. Пригадала розмову з представником чеченської громади, якого свого часу запитала, чому так багато чеченських чоловіків перебувають за кордоном, а не воюють. У відповідь почула: «Кожен має робити те, що вміє. Хтось воює, хтось пече хліб, хтось фінансує».
Ці слова, зауважила Зоя Казанжи, сьогодні особливо добре розуміє і в контексті української війни. Адже кожен на своєму місці має робити те, що може і вміє, наближаючи спільну перемогу.
Під час розмови згадали й ветерана Олександра Федорова, який нині живе на Дрогобиччині та розвиває власну справу, займається бджолярством. Зоя Казанжи розповіла про їхнє знайомство та дружбу, відзначивши його людські якості й діяльність у рідному селі, де він свого часу працював директором школи. З цього села походить мама Зої. За її словами, Олександр в сій час багато зробив для навчального закладу, а діти його любили. Авторка зізналася, що навіть трохи заздрить Дрогобичу, адже тепер така людина живе саме тут.
На завершення зустрічі Зоя Казанжи звернулася до дрогобичан із побажанням цінувати життя і не відкладати його на потім.
Вона розповіла про слова одного чоловіка, який багато втратив через війну, але сказав, що щодня живе так, наче це найголовніший день у його житті. Саме таке ставлення до життя, на думку авторки, допомагає не втрачати відчуття цінності кожної миті.
Говорячи про Дрогобич, Зоя Казанжи відзначила його красу, особливу атмосферу та самобутність. Згадала, що вперше відчула близькість до міста, коли побачила портрет Степана Бандери на площі. Тоді, за її словами, промайнула думка: «Вау, свої. Це моє місто».
Дрогобичанам вона побажала більше можливостей і фінансових ресурсів для розвитку міста, адже важливо не лише жити у красивому місці, а й дбати про нього, зберігати його особливість та робити кращим.
Зустріч із Зоєю Казанжи стала розмовою про людей, які залишають слід у житті інших, про відповідальність за пам’ять, українську ідентичність і здатність продовжувати жити та діяти навіть у час війни.
Віра ЧОПИК, фото Ольги КУЦ
