Понад 300 виставок у храмах України та за кордоном, мільйони гривень на підтримку захисників, понад сотню автомобілів для військових і люди, які, попри власні поранення та пережите, продовжують допомагати фронту. Усе це — результат волонтерської ініціативи, яка почалася з бажання не залишатися осторонь війни. Її рушієм став дрогобичанин Тарас Метик.
Тарас Метик — людина, якій упродовж життя доводилося працювати на різних посадах, зокрема і управлінських: він був головою Дрогобицької районної ради, заступником міського голови, секретарем міської ради, виконував обов’язки міського голови Дрогобича, працював журналістом і редактором. Має й мистецький доробок: є автором вистав «Нескорима» (про ОУН-УПА), «Дрогобицька Голгофа» про священномучеників з Дрогобича. Обидві вистави з успіхом поставив Львівський обласний музично-драматичний театр імені Юрія Дрогобича, долучався до створення фільму та інших культурних проєктів.
Але з початком повномасштабної війни вся його енергія, організаторські здібності та життєвий досвід були спрямовані в єдине русло — допомога нашим захисникам. І справа, яка спершу здавалася невеликою ініціативою кількох людей, перетворилася на масштабний волонтерський проєкт.
Від кількох тисяч гривень до виставок, які мандрують храмами
На початку повномасштабного вторгнення Тарас Метик був заступником голови Дрогобицької станиці Всеукраїнського братства ветеранів національно-визвольного змагання (ОУН-УПА). На рахунку громадської організації тоді було 250 тисяч гривень.
В станиці спільно одразу ж вирішили, що 240 тис грн з цих коштів потрібно передати на потреби військових, що і зробили. Адже чоловіки, які вирушали на фронт у перші місяці великої війни, часто не мали найнеобхіднішого — одягу, спорядження та інших речей.
Гроші розійшлися дуже швидко. Спочатку Тарас Метик з однодумцями збирали кошти серед знайомих, але згодом стало зрозуміло: постійно звертатися до тих самих доброчинців неможливо. Потрібно шукати інший спосіб залучення ресурсів.
Перші місяці великої війни, передача авто для ЗСУ
Тоді у Тараса Метика й виникла ідея благодійних виставок.
Першою стала виставка вишитих робіт члена братства Степана Бориславського, яку організували у музеї “Дрогобиччина” напередодні Дня Незалежності у 2022 році.
На той час Степан уже мав чималу колекцію вишитих образів, але переважно створював їх для себе. На виставці представили біблійні сюжети, ікони, а також вишиті портрети відомих історичних постатей.
Виставка тривала півтора місяця. Однак у музеї зібрати валося лише 1,5 тис грн, і врятувало цю ініціативу лише те, що одним із відвідувачів став знайомий Тараса Метика, який придбав портрет Степана Бандери за 30 тисяч гривень.
Тоді Тарас Метик разом з однодумцем Олегом Яводчаком звернулися до владики Григорія Комара, помічника єпископа Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ з пропозицією проводити виставки у храмах.
«Він нас дуже уважно вислухав, потім підійшов, поклав на стіл вагому суму і сказав: “Хлопці, я вас підтримаю. Я буду молитися. Але хочу вас попросити: не обходьте жодного храму. Ідіть і у великі, і в малі, щоб люди побачили, наскільки талановиті наші майстри вишивки”», — пригадує Тарас Метик.
І це благословення стало початком великої мандрівки, яка триває й досі. У серпні 2022 року волонтери вирушили з виставками до храмів.
Першою була церква Дрогобицьких священномучеників Северіяна, Якима та Віталія у Дрогобичі на вул.Є.Коновальця (декан о.Іван Паньків). На той час експозиція налічувала близько 35 вишитих образів і п’ять портретів, але в храмах вирішили виставляти тільки ікони.
Відтак сформувався і сам формат роботи. Волонтери приїжджають до храму перед богослужінням, облаштовують виставку, беруть участь у Літургії, а після неї священник розповідає парафіянам про мету заходу та надає слово організаторам. Далі Тарас Метик або хтось з організаторів розповідає парафіянам, хто автор робіт, чому вони мандрують храмами та на що збирають кошти. Кожен охочий складає пожертву на ЗСУ у волонтерську скриньку.
Спочатку виставки відбувалися на Дрогобиччині, згодом волонтери почали їздити іншими регіонами України, а потім вийшли й за її межі. Однією з перших закордонних зупинок став греко-католицький храм Івана Хрестителя у Перемишлі в Польщі.
Відтоді недільні поїздки стали звичним ритмом життя команди. За словами Тараса Метика, за час повномасштабної війни вони провели вже понад 300 виставок, а загальна сума залученої допомоги, за його оцінкою, сягає приблизно 20 мільйонів гривень.
До спільної праці долучалися люди з братства та однодумці. Серед тих, хто стояв біля витоків цієї справи, — Тарас Куликовець, Тарас Гентош, Тарас Пащак, Віра Полуда, Галина Франків та інші. Декого з них уже немає серед живих, але їхній внесок у спільну справу Тарас Метик пам’ятає.
Мистецтво Степана Бориславського, яке стало волонтерською місією
У центрі цієї історії — заслужений майстер народної творчості України, вишивальник Степан Бориславський із Модричів. Саме його вишиті ікони та портрети стали основою виставок.
Шлях до цього мистецтва у Степана був незвичайним.
За розповіддю Тараса Метика, наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років Степан проходив службу в радянській армії та потрапив у зону військового конфлікту в Придністров’ї. Після пережитого він мав серйозні проблеми зі здоров’ям, переніс дві клінічні смерті. Про ті події багато не розповідає.
Згодом йому наснився сон, у якому Матір Божа тримала в руках вишитий рушник. Після цього Степан несподівано для себе почав створювати вишиті образи.
Спочатку орієнтувався на творчість відомого українського іконописця та священника з Риму, професора теології Дмитра Блажейовського. Згодом виробив власну манеру у європейському стилі. Його роботи мають особливу рису: вишивка настільки досконала, що зворотний бік образу майже не відрізняється від лицьового. Там практично немає вузликів, а сама робота виглядає завершеною з обох боків.
«Ви подивіться, — показує Тарас Метик вишиті роботи. — Ззаду майже така сама картина, як і спереду. Це величезна праця».
Серед робіт Степана — цілий цикл із 14 стацій Хресної дороги Ісуса Христа, біблійні сюжети, образи святих та інші композиції.
Митець, окрім звання заслуженого майстра народної творчості, є почесним громадянином Трускавецької ТГ. Його ім’я також внесли до Книги рекордів України за кількістю вишитих робіт на біблійну тематику.
Участь у виставках стала для нього не лише можливістю показати свої роботи людям, а й способом долучитися до допомоги захисникам. Саме завдяки ініціативі Тараса Метика мистецтво Степана вийшло далеко за межі його майстерні.
Важливим етапом стала й презентація робіт на Синоді Греко-Католицької церкви у Трускавці, де представили дві виставки — Степана Бориславського та ікони ветерана російсько-української війни, мешканця села Лішня Назара Бермеса. Серед відвідувачів був Блаженніший Святослав, який благословив волонтерів і високо оцінив представлені роботи.
Блаженніший Святослав, Степан Бориславський та Тарас Метик під час Синоду
Для команди це стало можливістю розповісти про проєкт ширшому колу людей та відкрити нові перспективи для подальших поїздок.
Відмови, які болять, і люди, що відкривають не лише храми, а й серця
Попри сотні виставок, не всюди волонтерів зустрічали однаково привітно. Бували випадки, коли окремі священники відмовлялися приймати експозицію, пояснюючи це тим, що храм призначений для молитви, а не для виставок. Деякі відмови були навіть після особистих звернень і спроб домовитися через впливових знайомих.
Тарас Метик не приховує, що такі ситуації його засмучують. Особливо боляче йому згадувати випадок, коли один зі священників пояснив свою позицію словами: «Ми допомагаємо тільки своїм».
Для волонтера, який ніколи не поділяв військових на своїх і чужих, така відповідь була особливо болючою.
Він пригадує, що згодом доля звела його з чоловіком, який служить в одному підрозділі з двоюрідним братом Степана Бориславського і, за іронією долі, є мешканцем села, де священник відмовився приймтиа благодійну виставку. А познайомилися вони, бо брат Степана звернувся по допомогу з придбанням автомобіля. І тут виникла ситуація, яка особливо гостро показала абсурдність поділу на «своїх» і «чужих»: якщо допомагати лише конкретному військовому, то що робити з рештою його побратимів? Чи повинні вони залишитися без транспорту, бо не належать до кола “своїх”?
«Я не можу зрозуміти, як можна ділити військових. Якщо ми купуємо автомобіль, то він має служити всьому підрозділу. Якщо одного хлопця поранило чи він захворів, машина ж не повинна стояти. Не можна так ділити: ці наші, а ті не наші. Усі вони наші», — переконаний Тарас Метик.
Він розповідає, що відмови траплялися у парафіях різних конфесій. Водночас найбільше запам’ятовує чоловік зовсім інші миті — зустрічі з людьми, які без зайвих пояснень відкривають для волонтерів свої храми та допомагають у зборі.
З особливою вдячністю Тарас Метик розповідає про монахів-василіян, із якими був знайомий ще з 1990-х років, коли допомагав відроджувати монастирі та церковні осередки. Саме завдяки давнім знайомствам і довірі вдалося організувати виставки в монастирях та храмах далеко за межами Львівщини, зокрема в Івано-Франківську, де наших волонтерів приймали з великою щирістю.
Одна з таких зустрічей подарувала команді ще одне важливе знайомство — з Ігорем Остяком, керівником підприємства на Івано-Франківщині, де працюють люди з порушеннями слуху. Побачивши виставку, він запросив волонтерів на 80-річчя підприємства. Великою несподіванкою для дрогобичан стало те, що люди, які мають проблеми зі здоров’ям і самі десь потребують підтримки, шиють одяг для наших військових.
«Я не завжди очікую, що зустріну таких людей. Вони відкривають не тільки храми, а й свої серця. І це дуже багато важить», — говорить Тарас Метик.
Ветерани, які самі зазнали травм, але допомагають іншим
Особлива частина цієї історії — люди, які долучаються до волонтерської команди після власного військового досвіду. Дехто з них повернувся з фронту з пораненнями, контузіями, складними психологічними травмами. Але, попри все пережите, знаходить сили бути корисним іншим.
Тарас Метик розповідає про них із особливою батьківською теплотою. Для нього це не просто помічники, а люди, чия стійкість викликає щире захоплення.
Серед них — Назар Бермес із Лішні, чию історію ми вже розповідали. Він повернувся з війни після року служби, пережив поранення та контузію. Нині допомагає волонтерам, пишучи ікони, а також бере участь в організації поїздок і зборів.
Саме завдяки ініціативі Тараса Метика у житті Назара відбулася важлива подія – перша персональна виставка ікон, що пройшла на початку цього року в Молодіжному центрі Дрогобича.
Назар Бермес відкриває персональну виставку
У своєму інтерв’ю для DrogMedia Назар дуже тепло відгукувався про Тараса Метика. Для ветерана ця виставка мала особливе значення, а водночас стала ще одним способом долучитися до допомоги побратимам.
Ще один учасник команди — Вадим Сидоренко. Він на війні ще з 2014 року. Втратив ногу внаслідок поранення. Після повернення з фронту оселився на Дрогобиччині, створив сім’ю, виховує доньку. Попри протез і фізичний дискомфорт, який не дозволяє довго ходити, Вадим цікавиться кожною поїздкою та намагається долучатися до мандрівних виставок.
Тарас Метик радіє, що може показувати йому Україну, її храми, історичні пам’ятки, знайомити з людьми. Для Вадима, який навчався на історика, ці поїздки стали не лише волонтерством, а й можливістю відкривати для себе нові місця.
До команди долучаються й інші люди. Серед тих, хто допомагає організовувати збори та підтримувати волонтерську справу, Тарас Метик називає Ярослава Гутникевича, Ростислава Лужецького, Віталія Чаповського, Олега Яводчака, Мирона Соколовича, а також Віталія Колодія, який навіть після виїзду за кордон через хворобу дитини продовжує надсилати кошти.
Результати волонтерства
Волонтерська робота дала дуже вагомі плоди. За ці роки команда на зібрані кошти придбала та передала військовим понад сто автомобілів різного призначення — пікапи, позашляховики, мікроавтобуси. Зокрема, це Mitsubishi L200, Renault та автомобілі Volkswagen T4 і T5. А також десятки дронів, РЕБів, станцій, сіток, засобів гігієни та інших неоюхідних для воїнів речей.
Є й інший напрям — переобладнання старих легкових автомобілів, зокрема «Жигулів», під потреби військових. Такі машини після відповідних змін можуть використовувати для перевезення вантажів.
Потреби фронту визначають і темп роботи. Звернення надходять від військових, яких знають особисто, від знайомих та через людей, які вже отримували допомогу. Тому передачі відбуваються не за фіксованим графіком, а відповідно до запитів.
Війна для Тараса Метика — особиста історія родини
Пояснюючи, чому так наполегливо продовжує допомагати війську, навіть попри проблеми зі здоров’ям, Тарас Метик повертається до історії власної родини.
Його батько пройшов Другу світову війну. Від 1940-го до 1946 року воював у піхоті, пройшов через Європу, завершив війну в Бранденбурзі. Але після повернення з фронту додому його життя не стало спокійним. Через зв’язки з українським національно-визвольним рухом він двічі зазнавав переслідувань радянської влади.
Перший арешт був у 1948 році. Батька відправили до Сибіру, а також до Магадана. Вдруге його забрали у 1963 році.
Другий арешт Тарас Метик вже запам’ятав – йому було близько семи років, коли на його очах батька вивели з хати невідомі й повели. Цей гіркий спогад закарбувався в його пам’яті на все життя, тож тепер чоловік докладає всіх зусиль, щоб такі історії більше не повторювалися в його родині.
Боротьба з російським окпантом є родинною справою Метиків. Один із онуків, Назар, навчається в Національній академії сухопутних військ, де обрав піхотний напрям і проходить практику в польових умовах фронту. Другий також воював, зокрема провів 186 днів на позиціях на передовій у складі 128-ї бригади. Має наслідки контузії, але продовжує службу в ЗСУ.
«Тому я не маю права ділити хлопців на своїх і чужих. У мене самого онуки воюють. Як я можу сказати, що допомагатиму тільки комусь одному? Вони всі наші. Це воїни світла, бо відстоюють нашу волю, волю України і волю Європи», — говорить Тарас Метик.
Щотижневі дороги, які потребують сил і підтримки
Понад 300 виставок за час великої війни — для когось це просто суха статистика. Але за кожною стоять дороги, ранні підйоми, завантаження та розвантаження робіт, облаштування експозицій, домовленості з парафіями, зустрічі з людьми, збори, закупівлі та передавання допомоги.
І все це потребує значного фізичного й морального ресурсу.
Тепер, через стан здоров’я, уже не може їздити так часто й далеко, як раніше. Якщо вирушає в дорогу, намагається їхати з кимось, хто може бути за кермом. Але саму справу не полишає.
Важливою опорою для нього залишається родина — дружина та діти, які підтримують його волонтерську діяльність. Без цієї підтримки, зізнається, було б значно складніше.
Волонтерська команда також змінюється, до неї приходять нові люди, а ті, хто вже багато років поруч, продовжують допомагати в міру своїх можливостей.
Бо, на переконання, яке Тарас Метик повторює протягом усієї розмови: поки українські військові стоять на захисті країни, ті, хто залишається в тилу, не мають права зупинятися.
Віра ЧОПИК, фото аторки та з архіву Тараса Метика
