Володимир Мидянка зі Східниці — підприємець, який багато років займається ремонтом автомобілів, військовослужбовець із 3,5-річним досвідом служби в Силах оборони України та волонтер, який допомагає фронту ще з 2014 року. Після повернення з війська він продовжує підтримувати українських захисників.
Володимир народився у Східниці, тут живе й нині разом із дружиною Лесею. У Бориславі має власний автосервіс, де працює за фахом, якому присвятив більшу частину життя. Самостійну роботу розпочав ще 1997 року.
«Роблю те, що люблю, — ремонтую машини. Це моє задоволення. Як лікар лікує людину, так мені приємно, коли людина їде від мене задоволена», — розповідає Володимир.
Від Майдану — до волонтерства
Володимир не належить до людей, які відсторонено спостерігають за тим, що відбувається в країні, доки це безпосередньо не зачепить їхнього життя чи бізнесу. Ще під час Помаранчевої революції 2004 року він був серед активних учасників Майдану. Згодом долучився до Революції Гідності.
Каже, що навіть тоді, коли політичні події безпосередньо не впливали на його роботу, він розумів: країна рухається не туди. Умів спостерігати, аналізувати й розрізняти, де добро, а де зло.
«Я собі працюю сам на себе і по великому рахунку, нікому до мене діла не було. Але ти розумієш, що кудись не туди йде країна. Напевно, воно все-таки в крові», – каже Володимир.
Це не просто образний вислів. Його дід по материній лінії походив із Дорожева й був в Українській повстанській армії. Загинув від рук комуністів. Могила діда є в Дорожеві.
Коли у 2014 році Росія окупувала Крим і розпочала війну на сході України, Володимир не залишився осторонь. На той час він жив у Новому Кропивнику. Разом з односельцями організував самооборону, збір продуктів та необхідних речей для українських військових. Координував роботу з волонтерською спільнотою «Дрогобиччина SOS», регулярно долучався до спільних поїздок на схід.
Тоді волонтерство було системною роботою. Всі ми пам’ятаємо ті часи, про які казали, що фактично волонтерство врятувало країну в перші місяці російсько-української війни. Люди збиралися, обговорювали потреби військових, визначали, кому і що необхідно передати та забезпечували всім необхідним. До співпраці долучалися волонтери Дрогобича, Борислава, Трускавця та навколишніх сіл.
В автомайстерні Володимира Мидянки
24 лютого: коли чекати не було часу
Повномасштабне російське вторгнення Володимир Мидянка зустрів у віці 56 років. Із перших годин стало зрозуміло, що його досвід автомеханіка потрібен не лише для цивільних автомобілів.
Уже 24 лютого 2022 року разом із сином дружини – Володимиром Химином, якого називає і своїм сином, вони завантажили автомобіль інструментами та вирушили до військової частини в Дрогобичі.
Там стояла техніка, яка мала вирушати на схід, але чимало машин були несправними й не могли самостійно рушити з місця. Треба було діяти швидко.
Два тижні Володимир із сином працювали від ранку до ночі. До них долучився електрик Микола Сторожук, який мав власну роботу, але теж знаходив час, щоб допомагати. Разом ремонтували техніку, запускали двигуни, відновлювали машини. Коли роботу в Дрогобичі завершили, продовжили допомагати військовим на Стрийщині.
Запчастини й матеріали знаходили завдяки людям, які відразу зрозуміли, що зволікати не можна. Серед тих, хто активно підтримував ремонтників, була й Оля Марич, власниця магазину автозапчастин у Бориславі.
Так минув перший місяць великої війни. Володимир міг і далі допомагати армії як волонтер, залишаючись у тилу. Проте, спілкуючись із військовими, розумів, що його знання та вміння можуть бути ще кориснішими безпосередньо у війську.
Він зв’язався з військовослужбовцями 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади й поцікавився, чи потрібні їм фахівці з ремонту техніки. Відповідь була ствердною.
«Я сказав хлопцям: як ви дивитеся на те, щоб піти служити? Я вже для себе вирішив. Син погодився. Микола теж. Ми спакували бус, завантажили інструменти й поїхали», – ділиться спогадами чоловік.
Разом із ними до війська вирушила й майстерня на колесах. У бусі були зварювальні апарати, болгарки, дрилі, генератор та інше обладнання, без якого неможливо було повноцінно працювати.
Військова служба: бути потрібним там, де найважче
Володимир служив у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді, а згодом разом із сином продовжив службу в 10-му армійському корпусі. Працював на різних напрямках, зокрема на Покровському та Запорізькому. Ремонтував не лише автомобілі, а й іншу військову техніку, зокрема гусеничну. Для цього часто доводилося працювати й безпосередньо на позиціях, де перебували артилерійські підрозділи.
Згадує, як спочатку командири придивлялися до новоприбулих ремонтників, оцінювали їхні вміння. Згодом з’явилася довіра, а разом із нею — можливість працювати самостійно, оперативно розв’язувати проблеми, від яких залежала готовність техніки до виконання завдань.
Володимир говорить про війну і каже, що люди, які дивляться новини далеко від фронту, нерідко навіть не уявляють, що насправді відбувається на передовій. Навіть самі військові інколи лише згодом усвідомлюють масштаб подій, учасниками яких були.
«Я вам чесно кажу: там немає того нагнітання, яке часто бачиш по телевізору. Ти просто робиш свою роботу, бо розумієш, що вона потрібна», – каже Володимир.
За роки служби чоловік переконався, наскільки важливими є не лише зброя, техніка й матеріальне забезпечення, а й людська присутність. Він добре пам’ятає волонтерські приїзди, зустрічі зі знайомими обличчями, людей із рідного краю, які долали сотні кілометрів, щоб привезти необхідне.
«Коли приїжджає хтось рідний, хтось із твого міста чи села, це зовсім інше відчуття. Не так важливо, що саме привезли. Важливо, що людина приїхала, що вона про тебе пам’ятає. Це дуже важко пояснити тому, хто цього не пережив», – пояснює Володимир.
Тому для нього волонтерські поїздки ніколи не зводилися до логістики. Так, багато вантажів можна передати поштою, і він сам постійно користується цим способом. Але посилка не замінить рукостискання, розмови, можливості побачити людину, яка приїхала з дому.
Після війська — не осторонь війни
Минулого року Володимиру Мидянці виповнилося 60. Повернення додому після демобілізації за віком не означало для нього завершення війни та допомоги фронту у власному житті. Він продовжив спілкуватися з побратимами, підтримувати зв’язок із підрозділами, де служив, дізнаватися про потреби військових і шукати можливості допомогти.
Каже, що після фронту непросто повернутися до звичайного життя. Шумні компанії, гучна музика, великі скупчення людей — усе це сприймається інакше. Важко дивитися, як частина суспільства живе так, ніби війна десь далеко й ніколи не може прийти до її власного дому.
Володимир не приховує, що йому досі непросто адаптуватися. Але замість того, щоб замкнутися у власних переживаннях, він шукає спосіб бути корисним тим, хто продовжує боротьбу, і тим, хто вже повернувся з війни.
Одним із напрямів його волонтерської роботи стало виготовлення невеликих пічок для військових. Це легкі металеві конструкції, які можна використовувати для обігріву, а також підігрівання води чи сушіння шкарпеток і рукавиць. Володимир добре розуміє, наскільки важливими такі речі стають на позиціях, особливо в холодну пору року.
Торік для цього закупили сто балонів, які використовують як матеріал для виготовлення пічок. Важливо, щоб готовий виріб був якомога легшим: його має бути зручно транспортувати, а за потреби — доставляти на позиції за допомогою дронів. Кожна деталь продумана з огляду на реальні умови, у яких перебувають військові.
У цій роботі є й інші люди, без яких волонтерські ініціативи було б важче втілювати. Василь Свищ разом із своїм братом з Нового Кропивника допомагає очищати балони від фарби. Любомира Іванишин, директорка міської бібліотеки для дітей у Бориславі, забезпечує окопними свічками. Нагадаємо, у цій бібліотеці від початку повномасштабного вторгнення постійно виготовляють свічки для українських захисників, і ця робота не припиняється.
Володимир не проводить гучних зборів і не прагне публічності. Часто допомога починається з простих розмов: клієнт приїхав на ремонт автомобіля, запитав про потреби військових і запропонував долучитися. Хтось переказує кошти, хтось допомагає матеріалами, хтось власними руками виконує потрібну роботу.
Серед тих, хто суттєво підтримує потреби ЗСУ коштами, — Олег Сушицький і Світлана Яців.
Тепло, яке можна передати з дому
Ще одна волонтерська ініціатива, яку підтримує родина — приготування каші з м’ясом в автоклаві для військових, які налагодив Віктор Соколюк. Готову страву фасують у спеціальну упаковку, яка витримує автоклавування, завдяки чому їжа може зберігатися та використовуватися в польових умовах.
Таку кашу можна розігріти в гарячій воді або на сковороді. Якщо немає можливості підігріти, її можна їсти й без додаткового приготування. У страві є м’ясо, крупа, морква — повноцінна їжа, яка допомагає урізноманітнити військовий раціон, що нерідко складається із сухих пайків.
Воїни з передачами від Володимира Мидянки
Це ще один приклад того, як звичайні домашні вміння стають частиною великої спільної справи.
Родина намагається використовувати кожну можливість, щоб передати військовим щось корисне. Коли готують посилки, продумують не лише основний вантаж, а й те, чим можна доповнити передачу, аби хлопці отримали щось смачне, необхідне, домашнє.
За цими речами стоїть більше, ніж просто забезпечення. Це спосіб нагадати людині на фронті, що вдома про неї думають.
Родина, яка стала командою
У розмові Володимир не раз повертається до теми підтримки сім’ї. Каже, що без неї було б набагато важче. Поруч із ним завжди — дружина та син. Вони не просто підтримують його рішення, а й самі беруть активну участь у спільній справі.
Не менш важливою частиною цієї родинної справи є дочка Володимира Ірина Юрчак — відома дрогобицька волонтерка. Від 2014 року вона регулярно організовує збори для війська, допомагає закривати запити військовослужбовців, долучається до різноманітних акцій та заходів на підтримку захисників. Її волонтерська діяльність — окрема велика історія, але в родинному колі вона природно переплітається зі справою, яку кожен продовжує на своєму місці.
Підтримати не лише тіло, а й дух
Є ще одна частина волонтерської діяльності Володимира, про яку не розповіси кількістю виготовлених пічок чи відправлених посилок. Це підтримка поранених військових, тих, хто проходить лікування й реабілітацію, хто повернувся з фронту з важкими фізичними травмами та невидимими ранами.
Разом із дружиною та сином Володимир відвідує захисників у госпіталях Львова та регіону. Вони намагаються бути поруч, підтримувати розмовою, допомагати з необхідними речами, а за можливості — організовувати поїздки на природу для побратимів, зокрема для військових з ампутаціями.
Щоб людина, яка втратила здоров’я, пережила бойові травми й тепер мусить заново вчитися жити, не залишалася сам на сам зі своїм болем.
Володимир знає ціну побратимства. Воно не зникає після демобілізації і не закінчується разом зі службою.
Мистецька сторона людини, яка звикла працювати руками
Є у Володимира й зовсім інша сторона життя — мистецька. Він любить малювати. А після повернення зі служби його зацікавила робота з епоксидною смолою. Почав створювати художні вироби, експериментувати з кольорами, формами, поєднаннями матеріалів.
Особливо йому до вподоби морська тематика — глибокі сині та бірюзові відтінки, які нагадують морську воду, хвилі, глибину. Але його роботи не обмежуються одним стилем: серед них є зовсім різні за настроєм і кольоровим рішенням вироби.
Одним із таких оригінальних подарунків став годинник для доньки Ірини. Чимало його рідних і близьких уже мають речі, створені власноруч Володимиром.
Це захоплення стало для нього способом хоча б ненадовго перемкнути увагу, заспокоїтися, побути наодинці зі своїми думками.
«Я завжди любив малювати. Після того, як звільнився, мене зацікавила робота зі смолою. Напевно, тоді це було потрібно, бо минуло вже більше року, як я не служу, а мене все одно тягне до хлопців», – каже чоловік.
Відповідальність, яка не має віку
Володимир Мидянка вже міг би зосередитися на власному житті. Він відслужив, виконав свій обов’язок перед державою, повернувся до роботи, має родину, дім і справу, які потребують уваги. Здавалося б, природно було уже більше думати про відпочинок, особисті плани, власний комфорт.
Але він і далі працює для війська. Бо просто не може інакше. Бо переконаний: захист своєї землі — це не питання вибору для когось іншого. Це відповідальність кожного, хто розуміє ціну свободи.
Ідеться не лише про тих, хто зі зброєю в руках перебуває на передовій, а й про тих, хто працює в тилу, допомагає військовим, підтримує родини захисників, лікує поранених, не дозволяє суспільству звикнути до війни.
Володимир не вимагає від усіх однакового шляху. Але не сприймає байдужості — особливо тоді, коли хтось намагається відгородитися від війни й переконати себе, що вона його не стосується.
Для тих, хто хоче фінансово підтримати волонтерську діяльність Володимира Мидянки, залишаємо реквізити для переказу коштів. Або завітайте на СТО у Бориславі за адресою м.Борислав, вул.С.Бандери 1-А
Посилання на банку:
https://send.monobank.ua/jar/7g2PA7uKPG
або номер картки банки
4874 1000 3422 9800
Віра ЧОПИК, фото авторки та з особистого архіву Володимира Мидянки
