Професія фізичного терапевта та ерготерапевта сьогодні є однією з найзатребуваніших в Україні. Повномасштабна війна щодня збільшує потребу у фахівцях, які здатні буквально по крихтах відновлювати рухову та когнітивну активність постраждалих — як військових, так і цивільних.
Про виклики цієї медичної сфери, навчання під час війни, закордонне стажування та реальні кейси відновлення розповіла 19-річна студентка Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Єва Мисишин.
Свідомий вибір у часи війни
Незважаючи на юний вік, Єва Мисишин розмовляє про свою професію доросло і виважено. Дівчина народилася в Дрогобичі, тут вона живе та навчається. Каже, що медицина приваблювала її з самого дитинства, проте остаточний вибір спеціальності припав на початок повномасштабного вторгнення.
«Я розуміла, що саме ця професія буде необхідною. Звісно, хотілося допомогти нашим хлопцям, дівчатам і цивільним, які постраждали від війни», — згадує вона.
Сьогодні фахівчиня вже практикує та чітко розмежовує дві споріднені, але різні за суттю галузі, які часто плутають пацієнти:
«Фізичний терапевт працює над мобільністю, а ерготерапевт — над самостійністю і когнітивом. Для прикладу, фізичний терапевт працює з базовими навичками людини, такими як сидіння, ходіння чи стояння. Натомість ерготерапевт вчить пристосовуватися до буденного життя, грубо кажучи — тримати вилку в руці».
Найчастіше, за словами дівчини, на первинних етапах до неї звертаються з доволі “приземленими”, але виснажливими проблемами — хронічними болями в спині.
Емоційне вигорання та перші професійні кризи
Реабілітація — це не лише про анатомію, а й про щоденне зіткнення з чужим болем. Єва відверто зізнається, що робота виявилася надзвичайно важкою морально і фізично. Перше серйозне емоційне потрясіння наздогнало її вже на першому курсі під час волонтерства в організації «Надія».
«Це був перший раз у моєму житті, коли я побачила таку велику кількість людей з різними синдромами. Звісно, це вплинуло на мене, я довго не могла оговтатися і багато плакала. Спочатку робота дуже виснажує і морально, і фізично. На вигорання також вплинув графік роботи, адже я працювала 6 днів на тиждень лише з одним вихідним».
Ще одним серйозним іспитом на міцність стало стажування у Словаччині, яке тривало трохи більше місяця. Там до колосальних навантажень додалися туга за домом та суворий мовний бар’єр. Незважаючи на те, що дівчині пропонували залишитися за кордоном, вона відмовилася і повернулася в Україну.
Єва Мисишин під час стажування у Словаччині
Коли пацієнт важить більше за тебе: виклики, притаманні професії
У роботі Єви нерідко трапляються складні ситуації. Одним із найскладніших випадків у практиці Єви став досвід роботи із 13-річною пацієнткою, яка мала дитячий церебральний параліч (ДЦП) та видалені 70% кишечника.
Ситуація ускладнювалася фізичними параметрами самої терапевтки.
«Я сама по собі досить маленька і худа. Робота часто передбачає необхідність утримати пацієнта, і фізично це важко. Дівчинка за зростом була як я. Коли її мама на декілька хвилин вийшла, у дитини розпочалися такі сильні коліки та судоми, що вона почала битися головою об кушетку. Моїм головним завданням було її втримати, але мені не зовсім вдалося — дівчинка розбила собі підборіддя. Насправді дуже пощастило, що мама поставилася з розумінням. Ми надали першу допомогу, і все закінчилося добре. Але досягти тривалого покращення в таких випадках надзвичайно складно».
Робота в такій сфері породжує внутрішню тривожність. Фахівчиня пояснює: коли щодня бачиш важкі патології, починаєш інакше сприймати реальність. Травму, за її словами, можна отримати там, де найменше очікуєш. Як приклад, Єва наводить трагічний випадок зі своєї практики, коли пацієнтка впала в кому і пережила клінічну смерть через те, що просто не прокинулася після наркозу під час косметологічної операції.
Прогрес військових та об’єктивні цифри
Головним натхненням і мотивацією, які не дозволяють опустити руки, для Єви залишається динаміка її підопічних. Як приклад вагомого результату, вона наводить історію реабілітації пораненого військовослужбовця.
«У чоловіка були уламкове поранення, перебиті сухожилля та ушкоджені нерви лівої верхньої кінцівки. На початку за Монреальським когнітивним тестом (MoCA) він мав 25 балів із 30 можливих. За два тижні праці його бал піднявся до 28,5.
Крім того, ми проводили тестування Box&Block для перевірки моторики рук, де потрібно однією рукою перекладати кубики. На початку його результат був 16 кубиків за хвилину, а в кінці — вже 26. За такої важкої травми це вражаючий прогрес (для порівняння: здоровою рукою він робив 58 кубиків)».
За словами Єви, успіх відновлення часто залежить від підтримки родини та роботи команди, адже пацієнти нерідко втрачають мотивацію. Проте у роботі з ними вона має жорстке правило — ніколи не давати марних надій і не обманювати про реальний стан речей.
При цьому емоційне налаштування пацієнта, на думку Єви, є вторинним фактором порівняно з фізіологією.
«Етап реабілітації іноді розпочинається з реанімаційного відділення, де пацієнт перебуває у вегетативному стані. Там не може бути мови про психологічну готовність. Тому я вважаю, що найважливіше — готовність тіла до реабілітації, а психологічний стан за допомогою лікарів ми потім підтягуємо. Мені доводилося працювати у випадку, коли пацієнтка була підключена до апарату штучного дихання, а я вже виконувала свою роботу».
Про головні помилки у ставленні до власного тіла
Щоб мінімізувати ризики для здоров’я, фізичнка терапевтка радить запровадити у своє життя помірні та регулярні навантаження (сама вона обрала йогу) і виділяє три головні помилки, які люди масово вчиняють у повсякденному житті: невчасне звернення до спеціалістів; ігнорування та терпіння болю; самолікування.
Єва Мисишин категорично не рекомендує намагатися відновитися самотужки за допомогою відео з YouTube чи порад з інтернету.
«Людина не може самостійно провести тестування, оцінити свій стан і підібрати правильну програму реабілітації. Часто бувають супутні проблеми, які терапевт обов’язково враховує. Виконуючи випадкові вправи, пацієнт може лише погіршити свій стан».
Незважаючи на складні кейси, виснажливий графік та моральний тиск, на запитання, чи є ця робота справою її мрії, 19-річна дрогобичанка без вагань відповідає: «Так!». А тим, хто зараз долає важкий шлях одужання, нагадує, що головний секрет успіху криється у двох базових речах — систематичності та дисципліні.
Яна ГОРОДИСЬКА
