«Якщо не ми, то хто?» — цю фразу Михайло Штинда сказав своїм рідним ще на початку повномасштабної війни. Через кілька років саме ці слова залишилися одним із найточніших спогадів про нього — дрогобичанина, поліцейського та захисника України, який загинув на Донеччині 18 вересня 2025 року.
Сьогодні минає рік від дня загибелі Михайла Штинди. Йому було 38 років. У цей день у Поліції Львівщини згадали його історію, службу, побратимів і родину.
Михайло народився 27 червня 1987 року в Дрогобичі. Після навчання здобув професію помічника машиніста-тепловоза, працював на залізниці, а у 2016 році розпочав службу в поліції. Згодом закінчив Національний університет «Львівська політехніка».
У 2025 році Михайло добровільно приєднався до батальйону поліції особливого призначення КОРД (стрілецький) поліції Львівщини. На фронті виконував бойові завдання на Донеччині.
Для нього рішення стати на захист України не було спонтанним.
Його цивільна дружина Світлана пригадує, що ще у 2022 році Михайло сказав їй: якщо буде можливість піти захищати країну, він піде.
«Він ще у 2022-му році, коли розпочалася повномасштабна війна, подзвонив мені й сказав, що теж записався. Якщо будуть брати — він іде. Бо його дідо був в УПА. І сказав тоді мені: “Якщо не ми, то хто?”», — згадує жінка.
Мати Михайла Ганна Штинда також пам’ятає, як син повідомив їй про своє рішення. Вона просила його залишитися, але він відповів, що свідомо обирає цей шлях.
«В нього була патріотична жилка за Україну. Коли він повідомив мені, що йде добровольцем, благала його залишитися. Та він відповів твердо: “Мамо, я на роботі, я мушу, то свідомо, я їду і все”», — розповідає мати.
Побратими згадують Михайла як сильного, дисциплінованого і надійного бійця. Командир роти №3 батальйону КОРД Юрій Щипель називає його харизматичним воїном.
«Метр дев’яносто вісім росту, десь 90 кілограмів м’язів. Такий рослий хлопчина. Харизматичний воїн», — пригадує командир.
Під час бойових завдань Михайло працював на артилерійському напрямку. Він прикривав висування штурмових груп на позиції та їхній відхід.
18 вересня 2025 року Михайло загинув у селі Іванопілля Донецької області. Під час виконання бойового завдання у нього влучив FPV-дрон із вибухівкою.
«Можливо, якраз своєю кремезністю він і врятував інших побратимів, які були в групі», — говорить Юрій Щипель.
А вдома Михайла чекали зовсім іншим — не поліцейським і не бійцем, а сином, коханим чоловіком та батьком.
Мати згадує його спокійною і доброю дитиною. Каже, що син був справжнім господарем і багато чого робив вдома власноруч.
«То була золота дитина, справжній господар. Його бракує на кожному кроці. Все, що зроблено в хаті — його руками», — говорить Ганна Штинда.
Світлана пригадує їхнє спільне життя: спортзал, поїздки в гори по гриби, звичайні щоденні моменти, які після смерті Михайла набули зовсім іншого значення.
У день загибелі вона відчула, що щось не так, ще зранку.
«Ми домовилися: якщо все добре — просто поставити крапку в повідомленні. Я поставила крапку, а від нього не було відповіді…», — згадує жінка.
Після загибелі Михайла його родина отримала кілька державних і військових відзнак. Посмертно його нагородили відзнакою Президента України «За оборону України», нагрудним знаком «Золотий хрест» Головнокомандувача ЗСУ, а у серпні 2026 року матері Героя вручили орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Та для рідних жодна нагорода не може замінити людину, якої більше немає поруч.
«Того дня закінчилось моє життя. Я просто існую тепер», — говорить мати Михайла.
У нього залишилися мама, цивільна дружина та донька. Залишилися побратими, друзі й люди, які знали його ще задовго до війни.
Михайло Штинда загинув рік тому, виконуючи бойове завдання на Донеччині. Його життя обірвалося у 38 років.
А його слова — «Якщо не ми, то хто?» — залишилися в пам’яті тих, хто знав його і кого він захищав.
