7 серпня 1989 року сотні мешканців Дрогобиччини відкрито вийшли на вулиці із синьо-жовтими прапорами, щоб зустріти В’ячеслава Чорновола. Для багатьох цей день став початком особистої боротьби за незалежність України.
Серед тих, хто тоді пішки колоною пройшов від Дрогобича до Борислава, був і житель села Новий Кропивник Володимир Малиняк, якому у вересні виповниться 87 років. Чоловік, який був активним учасником національного відродження, детально описав у своїх спогадах, як страх поступово поступався місцем надії, як люди вперше відкрито піднімали українські знамена, створювали осередки Народного руху, брали участь у Ланцюгу єднання, вигравали перші демократичні вибори та відстоювали право молитися у своїй церкві.
Його спогади — це не лише історія однієї людини. Це своєрідний літопис того, як народжувалася незалежність не лише на головних площах країни, але й у звичайному карпатському селі.
Коли країна почала прокидатися
Наприкінці 1980-х років у західноукраїнських містах і селах дедалі більше людей відчували, що Радянський Союз уже не є таким непохитним, як раніше.
“1989 рік став переломним не тільки у моєму житті, але й у житті багатьох українців-патріотів. У суспільстві відчувалося щось таке, що обов’язково повинно було привести до змін у житті кожного. Дух якоїсь невидимої волі й свободи блукав поміж людьми. Люди гуртувалися у невеличкі групи й жваво обговорювали різні новини. Але щойно з’являлися сторонні, ці розмови відразу припинялися. Страх, нажитий за попередні роки, робив людей обережними”, – пише Володимир Малиняк.
Найчастіше говорили про українських дисидентів — В’ячеслава Чорновола, Степана Хмару, братів Горинів. Радянська пропаганда намагалася дискредитувати їх, але це вже не зупиняло людей. Навпаки, що більше про них говорили, то сильнішим ставав інтерес.
Саме тоді на Дрогобиччині почали поширюватися чутки, що до Борислава приїде В’ячеслав Чорновіл.
День, який змінив багатьох
Згодом стало відомо: 7 серпня 1989 року Чорновіл справді приїде на Дрогобиччину. До цього дня готувалися таємно. На Східницькій швейній фабриці пошили майже сотню синьо-жовтих прапорів. Їх ховали від влади, адже ніхто не знав, чим може закінчитися така акція. Найбільше люди боялися, що Чорновола просто заарештують на вокзалі. Проте цього не сталося. Коли він вийшов із потяга, його зустріли десятки людей. Відразу сформувалася колона, яка рушила пішки з Дрогобича до Борислава.
«Спочатку люди лише спостерігали. Але чим далі ми йшли, тим більше людей виходило з дворів і приєднувалося до колони. Над нею почали з’являтися синьо-жовті прапори», — згадує Малиняк.
Попереду колони йшли активісти з мегафоном. Час від часу його брав до рук сам В’ячеслав Чорновіл і закликав людей не боятися та долучатися до ходи.
Мітинг біля катівні НКВС, який увійшов в історію
Після кількагодинної ходи колона прибула до Борислава. Людей ставало дедалі більше. Із синьо-жовтими прапорами вони пройшли центральними вулицями міста та зібралися біля будівлі, яку тоді ще називали Палацом щастя. Насправді ж вона була відома як колишня катівня НКВС — місце, де в роки радянського терору загинули десятки українських патріотів.
На балкон вийшли В’ячеслав Чорновіл, організатори мітингу та представники міської влади.
«Хлопці з прапорами стояли на балконі, і вітер раз у раз закривав прапором тодішню голову міста. Вона мусила відсувати його рукою, щоб говорити», — згадує Малиняк.
Та присутніх цікавили не виступи чиновників. Вони чекали слова Чорновола. За спогадами очевидця, політик вибачився перед людьми, що говорить тихо, адже перед тим уже провів кілька мітингів і зірвав голос.
Попри це його промова справила величезне враження.
Він говорив про право українців бути господарями на своїй землі, про необхідність відродження української мови, церкви, історичної пам’яті та закликав людей позбутися страху, який десятиліттями насаджував радянський режим.
«Я бачив, як у багатьох людей на очах були сльози. Люди стояли мов зачаровані й уважно слухали кожне слово», — пригадує автор спогадів.
Одним із найемоційніших моментів мітингу став виступ одного з організаторів — пана Крупи, який розповів про трагічну історію будівлі, біля якої зібралися люди. Він нагадав про закатованих українців, які пройшли через підвали колишньої катівні.
Після завершення виступів Чорновіл закликав усіх охочих продовжити ходу до Трускавця, щоб і там підтримати людей, які прагнули змін.
Чимало учасників не розійшлися, а вирушили далі.
Саме того дня Володимир Малиняк уперше побачив синьо-жовтий прапор не потайки, а відкрито над багатолюдною колоною.
«Він надихнув мене на подальшу боротьбу за незалежність України. І можу сказати, що в цій боротьбі я залишаюся до сьогодні», — пише він.
Від мітингу — до створення осередку Руху
Після історичного приїзду Чорновола події на Дрогобиччині почали розгортатися дуже швидко. У Бориславі створили один із перших осередків Народного руху України, який тоді ще працював фактично напівлегально. Невдовзі, 8–10 вересня 1989 року, у Києві відбувся установчий з’їзд Народного руху України за перебудову.
До столиці поїхали й представники Борислава. Повернувшись, вони почали створювати осередки Руху в навколишніх селах.
Володимир Малиняк вирішив, що такий осередок обов’язково має з’явитися і в його рідному Новому Кропивнику. Проте, зробити це було непросто.
Місцева радянська влада всіляко перешкоджала проведенню установчих зборів. Для реєстрації осередку поставили майже нереальну вимогу — у клубі, розрахованому приблизно на сто місць, мали зібратися не менше двохсот людей. Попри всі перешкоди, 22 жовтня 1989 року збори все ж відбулися.
До села приїхали активісти осередку Руху з Борислава, автомобіль яких уперше привіз до Нового Кропивника відкрито встановлені синьо-жовті прапори.
«Для багатьох селян це був перший випадок, коли вони побачили український прапор не на фотографії й не потайки, а просто посеред свого села», — згадує Малиняк.
На зборах делегати розповіли про перший з’їзд Народного руху України, відповіли на численні запитання жителів і допомогли створити місцевий осередок.
До нього одразу вступили 16 людей. Головою осередку одноголосно обрали Володимира Малиняка.
Вивіска осередку НРУ в с.Новий Кропивник
Так у Новому Кропивнику розпочала роботу організація, яка вже незабаром стала одним із центрів громадського життя села.
Її члени організовували зустрічі з мешканцями, допомагали людям вирішувати побутові проблеми, готували звернення до влади, а також поступово почали змінювати політичне життя громади.
Ланцюг єднання: п’ятеро новокропивчан стали частиною історії
На початку 1990 року Народний рух України закликав українців вшанувати річницю Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, утворивши живий ланцюг єднання від Києва до Львова.
Для Володимира Малиняка та його однодумців це була ще одна нагода відкрито заявити про свою підтримку незалежної України.
21 січня 1990 року п’ятеро членів осередку Руху в Новому Кропивнику пішки вирушили до Східниці, де на них уже чекав автобус із місцевими рухівцями.
Дорогою до Львова вони бачили те, чого ще кілька місяців тому важко було навіть уявити.
Із навколишніх сіл до траси йшли сотні людей. Старші вели за руки дітей. У руках багатьох майоріли синьо-жовті прапори.
«Настрій був такий, що його важко передати словами. У багатьох людей на очах блищали сльози», — згадує Малиняк.
“Хочу назвати тих, хто представляв наше село на Ланцюзі єднання. Нехай їхні нащадки, дивлячись на світлину, яку ми тоді зробили, згадають про нас. Це були: Бечкало Михайло Васильович, Дубик Богдан Борисович, Миськів Богдан Іванович, Маленяк Володимир Кирилович та Свищ Любомир Йосипович. На фотографії відсутній Богдан Дубик, адже саме він, будучи фотографом, зробив цей знімок”, – пише Володимир Малиняк.
Історичрну світлину Володимр Малиняк зберігає у приватному музеї, який збудував власноруч біля свого дому.
Групі з Нового Кропивника визначили місце неподалік Львова. Вийшовши з автобуса, люди взялися за руки, ставши частиною багатокілометрового живого ланцюга.
Попри хуртовину й сильний мороз, ніхто не залишав свого місця. Автомобілі сигналили на знак підтримки, пасажири автобусів вітали учасників, а багато хто показував рукою знак перемоги. Для новокропивчан цей день став одним із найважливіших у житті.
Повертаючись додому, рухівці отримали від своїх друзів зі Східниці синьо-жовтий прапор. Саме він став прапором новоствореного осередку Народного руху в Новому Кропивнику.
За словами Малиняка, дорогою люди по-різному реагували на український стяг: одні виходили на подвір’я і вітали колону, інші лише визирали з-за фіранок, а дехто поспішав сховатися, побоюючись можливих наслідків.
Боротьба за український прапор
Після повернення з Ланцюга єднання члени осередку вирішили вивісити синьо-жовтий прапор над своїм приміщенням. Та зробити це виявилося непросто.
Господарі будинку, де орендували кімнату, ще під час укладання домовленості просили не виставляти українську символіку, побоюючись переслідувань.
Спочатку рухівці дотримувалися цієї умови. Однак після січневих подій вирішили, що прапор має майоріти відкрито. Та вже за кілька днів він безслідно зник.
Прапор вивісили вдруге — і його знову вкрали. Так повторювалося неодноразово. Навіть нічні чергування не допомогли. Тоді активісти виготовили спеціальні металеві кріплення для невеликих прапорців. Невідомі почали нищити вже й їх.
Урешті члени осередку вирішили тимчасово припинити вивішувати прапор і згодом перенесли своє приміщення в інше місце.
Через багато років, згадує Малиняк, він дізнався, хто, за його словами, нищив українську символіку та повідомляв про діяльність осередку радянським спецслужбам.
Ці спогади автор подає як власне свідчення про атмосферу недовіри й протистояння, яка панувала тоді в багатьох селах.
Перші демократичні вибори
Навесні 1990 року Україна готувалася до перших відносно демократичних виборів. Осередок Руху в Новому Кропивнику вирішив висунути своїх кандидатів майже в усіх виборчих округах села. Передвиборча кампанія проходила не лише через агітацію.
Активісти допомагали самотнім людям, організовували благодійні акції, збирали кошти для церкви, колядували, підтримували тих, хто потребував допомоги.
За словами Малиняка, саме так вони прагнули довести, що Рух — це не лише політична сила, а насамперед люди, які готові працювати для громади.
На виборах від осередку балотувалися одинадцять кандидатів. У результаті п’ятеро рухівців стали депутатами сільської ради.
Крім того, за підтримки осередку до районної ради було обрано лікаря Андрія Марківа, а до сільської ради — завучку місцевої школи Ольгу Савчин.
Хоча комуністи зберегли більшість, представники Руху вперше отримали можливість відкрито впливати на життя громади.
За словами Малиняка, саме тоді вдалося домогтися ремонту дороги, забезпечити клуб новими кріслами та почати розв’язувати низку проблем, які роками залишалися без уваги влади.
“Як тільки стали депутатами, одразу ж почали робити в селі те, що тепер називають декомунізацією. Вулицю Леніна перейменували на вулицю Олекси Довбуша. Так, уже згодом ми довідалися, що в селі були свої рідні герої – упівці, але на той час ми ще про них не знали і почали шукати героя, який би був нам близьким.Також ми демонтували радянський обеліск , робили такий собі демонтаж радянської влади в селі, щоб вона пішла в небуття. Ми будували свою незалежну Україну як могли”, – ділиться споагадами чоловік.
Боротьба за свою церкву
Після виборів життя в Новому Кропивнику не стало спокійнішим. Одним із найболючіших питань стало повернення громади до Української греко-католицької церкви, яка після Львівського псевдособору 1946 року була заборонена радянською владою, а її майно передали Російській православній церкві.
Село розділилося: одні прагнули відновлення діяльності УГКЦ, інші наполягали на збереженні православної громади.
Щоб не допустити подальшого загострення, осередок Народного руху організував 29 квітня 1990 року мітинг-реквієм біля могили Січових стрільців поруч із церквою.
На захід запросили священників із Борислава, представників навколишніх сіл та всіх охочих мешканців громади.
Під час виступів говорили не лише про історію української державності, а й про історію церкви, пояснювали, чому греко-католицька церква була ліквідована радянською владою та чому її повернення стало важливою складовою національного відродження.
Після завершення мітингу процесія вирушила до сільської ради, де вперше в історії Нового Кропивника поруч із офіційним прапором було піднято синьо-жовтий український стяг.
Однак уже наступної неділі ситуація різко загострилася. До храму прибув новопризначений греко-католицький священник. Частина громади вимагала передати йому право проводити богослужіння, однак цього не сталося. Служба була зірвана. Біля церкви виникли суперечки, які швидко переросли у відкрите протистояння.
За спогадами Володимира Малиняка, прихильники переходу в лоно УГКЦ годинами залишалися в храмі, співали церковних пісень, відмовляючись залишати святиню. Двері церкви зачинили, а частина присутніх фактично опинилася заблокованою всередині. Лише після того, як зсередини перепиляли дужку навісного замка, люди змогли відчинити двері.
Відтоді храм перейшов під опіку греко-католицької громади, а православна громада згодом почала проводити богослужіння в іншому приміщенні.
Щоб остаточно зняти напругу, у селі організували голосування. У голосуванні взяли участь не всі жителі села. Проте результати були більш ніж переконливими.
За Українську греко-католицьку церкву проголосували 612 осіб. За Російську православну церкву — 24. Саме після цього релігійне питання поступово перестало бути головним джерелом конфліктів у громаді.
Незалежність народжувалася не лише в Києві
У своїх спогадах Володимир Малиняк неодноразово наголошує: шлях до незалежності складався не лише з рішень, ухвалених у Києві.
Він народжувався і в тисячах таких сіл, як Новий Кропивник. Тут люди також вперше відкрито піднімали синьо-жовті прапори, створювали осередки Народного руху України, брали участь у Ланцюгу єднання, ішли на перші демократичні вибори, відстоювали право на українську церкву та вчилися жити без страху перед владою.
За словами автора спогадів, цей шлях був непростим. Активістам погрожували, їх намагалися залякати, українську символіку нищили, а кожен крок прихильників національного відродження перебував під пильною увагою місцевої влади. Попри це, процес уже було неможливо зупинити.
Володимир Малиняк у власному музеї, жовтень 2021 рік
Сьогодні ці спогади є цінним документом епохи, що дозволяє побачити події кінця 1980-х — початку 1990-х років очима людини, яка була їх безпосереднім учасником. Вони нагадують, що великі історичні зміни починаються не лише з рішень політиків, а й зі сміливості звичайних людей, які одного дня перестають боятися.
Рукописи Володимира Малиняка опрацювала Віра ЧОПИК
На головному фото : Вячеслав Чорновіл в день ухвалення Декларації про державний суверенітет. 16 липня 1990 р.
Читайте також: Володимир Малиняк: «З Сибіру я повернувся радянською людиною, але десь у глибині душі жевріла Україна»
Читайте також: «Нам казали, що нами ще будуть і орати, і волочити» – рухівці Нового Кропивника про демонтаж радянщини та становлення Незалежної України у селі
