За озлобленістю й агресією тварини нерідко ховається зранене серце. Зоозахисниця та засновниця ГО “Пухнаста варта” Олена Петришин з Дрогобича знає, як важливо не відвертатися від тих, хто не може попросити про допомогу. Іноді для порятунку потрібні не лише лікування й прихисток, а й витримка та любов, щоб повернути тварині довіру, яку колись зруйнувала людина.
Історія Балу: від озлобленого дикуна до лагідного улюбленця
Однією з таких історій стала історія вівчарки Балу. Собака жив у вольєрі на території одного з дрогобицьких підприємств. Що саме зробило його таким агресивним, достеменно невідомо. Можливо, за його поведінкою стояв пережитий негативний досвід, людська байдужість, а може, й жорстокість. З часом поведінка собаки стала настільки небезпечною, що тварину вирішили приспати. Олену попросили допомогти.
Вона жила у квартирі, не мала спеціального вольєра й досвіду роботи з такими собаками. Але думка про те, що Балу просто позбавлять життя, не давала їй спокою. Олена знайшла кінолога, а разом із чоловіком облаштувала вольєр.
Висновок фахівця був невтішним: психіка собаки зламана, шансів на виправлення майже немає. Та Олена продовжувала приходити, розмовляти з Балу й поступово привчати його до своєї присутності.
Олена і Балу
Під час знайомства собаки з іншими людьми стався прикрий випадок. Чоловік підійшов до відчиненого вольєра з ласощами, а Балу кинувся на нього й серйозно травмував руку.
Олена на два тижні припинила прогулянки, але не перестала відвідувати собаку. Вона розуміла: її витримки й любові може бути замало — потрібна професійна допомога.
Їй порадили зоопсихологиню Олександру Береговенко зі Львова. Олена розшукала її на виставці собак у Трускавці, розповіла історію Балу — і фахівчиня погодилася допомогти. Водночас попередила: результат значною мірою залежатиме від самої Олени.
Пів року Олена щодня після роботи гуляла з Балу за будь-якої погоди. Вона працювала із собакою за рекомендаціями зоопсихологині, знімала на відео його поведінку, щоб фахівчиня могла спостерігати за змінами й коригувати подальшу роботу. Поступово собака почав змінюватися.
Зрештою для нього знайшлася родина з Борислава. Балу прожив із нею сім щасливих років і нещодавно помер від старості. У цій родині він знайшов любов і турботу, наче знову перетворився на цуценя: ганявся з господарями за м’ячем, бавився з їхньою новонародженою дитиною.
Колись його вважали безнадійним, а він став лагідним і грайливим улюбленцем. Ця історія — про те, як людська жорстокість може зламати тварину, а любов і терпіння здатні повернути їй довіру до світу.
Любов до тварин — із дитинства
Олена приносила додому безпритульних собак ще дитиною, просила маму допомогти й переживала за кожну тварину, яку бачила на вулиці. Мама не залишалася байдужою й допомагала прилаштовувати собачок.
Хрещена Олени, Ліда Гера, ще за радянських часів таємно стерилізувала й прихищала безпритульних собак, яких тоді відловлювали та знищували. Можливо, вона була однією з перших у Дрогобичі, хто цим займався.
Згодом дитяче співчуття переросло у волонтерство. Олена зрозуміла: допомогти тварині — це не лише нагодувати її чи приголубити. Потрібно вчитися лікувати, знаходити людей, готових узяти її до себе, і брати на себе відповідальність за кожне рішення.
Коли рятувати доводиться власними руками
Поступово Олена навчилася робити уколи, годувати хворих тварин, доглядати за ними після лікування. Єдине, чого вона довго боялася, — ставити катетер. Але опанувала й це, бо не завжди ввечері, коли тварині потрібна негайна допомога, можна знайти фахівця.
Вона не лише опікується підопічними в котодомі, а й виїжджає рятувати тих, хто опинився в небезпеці.
Один із її підопічних — кіт Сніжок, якого знайшли біля санаторію в Трускавці. У нього герпесвірусна інфекція, яка вже втретє дає про себе знати. Боротьба за його здоров’я триває.
Сніжок почав набирати вагу й подає надію на одужання. Олена вірить, що зможе його виходити. На жаль, вуличне життя не минає для тварин без наслідків.
Не всі історії завершуються щасливо. За роки волонтерства Олена пережила чимало втрат, але навчилася триматися заради тих, кому ще може допомогти.
У цій справі її підтримував і чоловік, якого нещодавно не стало. Він був поруч, допомагав і розумів, чому вона не може пройти повз чужу біду.
Під час нашої розмови Олена на мить переривається, даючи волю сльозам. Потім витирає їх і зізнається: впоратися з важкою особистою втратою їй теж допомагають тваринки. Радість від того, що вкотре вдалося врятувати ще одне життя, не дає горю заполонити думки.
Війна і безпритульні тварини
Війна загострила проблему безпритульних тварин. Люди виїжджають із небезпечних регіонів, залишають домівки, а разом із ними нерідко — собак і котів. Волонтери ближче до фронту часто перевантажені, тому по допомогу звертаються й до тих, хто живе на заході України.
Нещодавно Олена прийняла від військового з Тернопільщини трьох собак, привезених із зони бойових дій. Двом уже вдалося знайти нові домівки, ще одна перебуває на перетримці.
У Дрогобичі ситуація з безпритульними й покинутими тваринами дещо краща, адже тут працює чимало волонтерів, які рятують тварин, лікують їх і шукають для них нові родини. Добре, що є й платні перетримки, де тварини можуть тимчасово перебувати, якщо немає змоги забрати їх додому.
Водночас волонтери не повинні самотужки розв’язувати проблему, створену людською безвідповідальністю. Це спільна відповідальність власників тварин, громади й місцевої влади.
Буває й так, що тварини допомагають людям упоратися з власними переживаннями. Одна молода демобілізована військовослужбовиця звернулася до котодому, щоб допомогти з доглядом. Згодом зізналася: спілкування з тваринами допомогло їй знову нормально спати. Тепер вона постійно долучається до волонтерства.
У цьому є особлива взаємність: люди рятують тварин, а тварини потім допомагають людям повертатися до життя.
«Тварини зробили мене сильною»
— Чого вас навчили тварини?
— Безумовної любові й відданості. Люди можуть говорити одне, а робити зовсім інше. Тварини ж не приховують своїх почуттів. Якщо собака гарчить, то він гарчить. Якщо кіт невдоволений, то може й подряпати.
— Чи змінило волонтерство ваше ставлення до людей?
— Так. Я навчилася самостійно робити висновки, не покладатися лише на чужі слова. Спочатку потрібно поспілкуватися з людиною, побачити її вчинки. Тварини зробили мене сильнішою, упевненішою, навчили відстоювати себе й тих, хто не може захиститися сам.
— Де вам легше почуватися собою — серед людей чи тварин?
— Серед тварин. Я комунікабельна, але людське спілкування часом дається важко, особливо коли бачу дволикість. З тваринами все просто: віддаєш їм тепло й отримуєш його ще більше у відповідь.
Олена жартує, що котів боїться більше, ніж собак: у собак є зуби, а в котів — і зуби, і кігті. Її власний кіт Лео любить залишати за собою останнє слово й обов’язково прагне, щоб у суперечці останній удар лапою залишився за ним.
Відповідальність — це не лише нагодувати
Для Олени тварина — це відповідальність. Собаку не варто заводити лише для охорони, а кота — тільки для того, щоб ловив мишей. Тварина відчуває біль, страх і прив’язаність, тому потребує належного догляду, а не голоду, жорстокості чи постійного утримання на ланцюгу.
Відповідальність означає й не дозволяти собаці безконтрольно бігати вулицями. Тварини потрапляють під автомобілі, травмуються, а після цього власники іноді відмовляються від них, пропонуючи найпростіший вихід — приспати.
Олена знає такі історії не з чуток. Одного собаку, якого збила машина, вона повезла на лікування до Львова, оголосила збір коштів і шукала можливість його вилікувати. Натомість отримала дзвінок від власника, який, почувши, що собаку потрібно лікувати й що він може залишитися інвалідом, сказав: «Краще приспіть його».
Але Олена не відступила. Зрештою собака повністю одужав, і вона знайшла йому нових турботливих господарів.
— Тварини не кидають людей ні в горі, ні в хворобі, а люди собі можуть таке дозволити, особливо коли приходить мить проявити до тварини людяність, — підсумовує цю історію Олена.
Її також обурюють випадки, коли люди, вигулюючи власних собак, можуть копнути безпритульного, який просто підійшов понюхати їхнього улюбленця.
«А чого він до мого собаки лізе?» — пояснюють вони.
Олена замислюється: як така людина поводитиметься зі своїм улюбленцем, коли той постаріє, захворіє чи стане незручним?
Любов не може бути безумовною до одного й жорстокою до іншого.
Тридцять п’ять історій, яким вона подарувала шанс
Сьогодні в окремій квартирі, облаштованій під котодім, живуть 35 котів. За кожним — своя історія: вулиця, хвороба, покинутість або людська байдужість. Усі вони потребують їжі, лікування, тепла й щоденного догляду. Олена знає кожного на ім’я, кожного гладить.
Утримувати стільки тварин непросто. Корм, ліки, ветеринарні огляди, наповнювачі — витрати постійні. Тому допомога небайдужих для неї дуже важлива.
Олена радіє, коли до котодому приходять волонтери: тут завжди знайдеться робота для тих, хто готовий допомогти. А ще вона постійно шукає тваринам нові родини.
Щомісяця їй вдається прилаштувати щонайменше трьох безпритульних тварин, а в особливо вдалий період — до дванадцяти. Нові власники телефонують, надсилають фото, дякують. Для волонтерки це найкраще підтвердження того, що її зусилля не марні.
Вони вміють любити з особливою силою
Тварини, які пережили голод, холод і людську зраду, потім віддають новим господарям особливу любов і відданість. Недарма люди, які беруть їх у Олени, телефонують, надсилають фото й дякують, зізнаючись, що такої любові та відданості ще не знали. Ці тварини знають ціну теплу, турботі й власному дому.
У власній невеликій квартирі з Оленою живуть двадва стафордширські тер’єри та два особливих котики, яких вона лікувала і залишились у себе, бо рідкість, щоб таких тваринок хтось взяв. . Лео без частини задньої лапки, а в Тосіка не працює передня лапка. Також в мами Олени живуть три особливі котики та песик. Усі з проблемами лапок.
Їй боляче чути, коли волонтерів звинувачують у тому, що вони нібито заробляють на тваринах. За такими словами люди часто не бачать жертовності та щоденної роботи, витраченого часу й сил, які волонтери віддають, виправляючи наслідки людської безвідповідальності.
Олена запрошує долучатися всіх, хто має бажання й можливість допомогти: кормом, ліками, фінансовою підтримкою чи власними руками.
Не забуваймо про тих, хто не може попросити
Сьогодні ми багато говоримо про підтримку. Допомагаємо військовим, підтримуємо людей, які опинилися у скруті. І це важливо. Але пам’ятаймо й про тих, хто не може словами попросити про допомогу.
Людина здатна пояснити, що болить, звернутися по ліки, спробувати змінити обставини. Тварина, яку покинули або яка народилася на вулиці, цього зробити не може. Вона голодна й хвора, а часом просто чекає.
Історія Олени Петришин — про любов, яка не обмежується словами, про людяність, що проявляється у вчинках. Не кожен може врятувати десятки тварин, але кожен здатен зробити щось посильне для того, хто потребує допомоги.
Беззахисна тварина часто отримує шанс на життя лише тому, що хтось не пройшов повз неї.
Допомогти Олені Петришин у її важливій справі можна за реквізитами:
https://send.monobank.ua/jar/6K79TG9wtE
4874070014031874 Моно
5457082344047274 Приват Олена Петришин
https://www.privat24.ua/send/i3mpz – Приват конверт
PayPal- [email protected]
Леся ЯСЮРА, головне фото авторки, решту – з архіву Олени Петришин
Читайте також: Люди, голоси й історії дрогобицької «Легенди»: Світлана Урбан-Понайда
