Парамедикиня Вероніка Лапчак (Арістова) стала першою жінкою з Дрогобича, що потрапила у рейтинг «30 до 30: творці майбутнього» від українського видання “Forbes Ukraine“, який редакція оголосила 29 серпня. Це не той славнозвісний рейтинг “ФОРБС”, де міряються матеріальним надбанням. Це рейтинг про найвищу цінність країни – людський капітал. До нього обирають українців віком до 30 років, які творять майбутнє держави чи й світу. Журнал уклав «тридцятку» вже вчетверте. Але якщо в 2020-2021 роках туди входили в основному представники різних індустрій, науковці, а також митці, спортсмени, то останні два роки ставка на представників ЗСУ, волонтерів, засновників благодійних фондів, парамедиків.
Минулого року у рейтинг увійшли зокрема Герой України Дмитро Коцюбайло -легендарний Давінчі, а також герой Азовсталі Сергій Волина. Цьогорічна «тридцятка» обиралася з більш, ніж шести сотень кандидатур, у ній також є Герой України – розвідник Нацгвардії Дмитро Фінашин.
Як це – бачити своє прізвище поруч у списку з такими людьми? Чи мріяла про це 22-річна дівчина 8 років тому, коли в пориві юнацького максималізму залишала свій мирний Дрогобич і замість приймати на світ нове життя (Вероніка за фахом акушерка) вирушила на схід, щоб рятувати від смерті поранених у зоні бойових дій? За які заслуги дрогобичанка увійшла до цієї престижної тридцятки? Про це ми поговорили з Веронікою, під час її нетривалого приїзду з Запоріжжя.
Жінка розповідає, що довідалася про номінацію в Форбсі десь за місяць до її оголошення- з нею зв’язалися представники редакції, аби взяти інтерв’ю. Їй сказали не розголошувати інформацію, допоки не вийде випуск. Однак Вероніка повірила, що це сталося, аж тоді, коли побачила на власні очі публікацію в журналі. Хто подав кандидатуру дрогобичанки у «Форбс» вона не знає, згідно правил редакція залишає це в таємниці. Зробити це можуть як читачі, так і члени журі, чи самі працівники редакції.
«Відчуття в мене були сумбурні: з однієї сторони дуже приємно було. А з другої сторони не розумієш, за що я туди потрапила, тому що там Т-А-К-І люди! Коли вийшов номер журналу, ми з чоловіком почали переглядати, хто ще є у списку, а там наш командир бригади, якого я знаю ще з 2015 року!», – ділиться враженнями Вероніка.
Вероніка пруч з номінантами морпіхом Глібом Стрижком та лейтенанткою медслужби ЗСУ Ніною Колосінською на урочистій церемонії, організованій журналом. Фото Forbes Ukraine
До визнання своїх заслуг перед країною, молода жінка пройшла непростий шлях. Вона сформована у грізних реаліях війни – далеко не таких, які уявляла собі, їдучи на фронт перший раз. Тоді дівчиною рухало не так почуття патріотизму, як те, що їй було жаль людей. Як медик, вона розуміла, що може бути там корисною, але тоді вона ще не розуміла, наскільки війна вплине на її подальше життя.
Перебуваючи між людьми, які живуть ідеєю, ти сам до того тягнешся
Приїхавши на схід у квітні, Вероніка потрапляє уже за кілька днів у зону бойових дій в Піски. Служить парамедикинею в добровольчому батальйоні «Карпатська СІЧ», де на той час ідеологічну роботу проводив Герой російсько-української війни Мирослав Мисла. Він мав значний вплив на формування світогляду дівчини.
«Потрапивши в середовище добровольців, де люди живуть ідеєю, ти сам до того тягнешся. Мирослав був дуже крутим істориком, він вмів так захоплююче розповідати, що хотів ти цього чи не хотів, було дуже цікаво. З часом Мирослав втілив гарну ідею: для бійців, які приїжджали з передової на базу, він проводив лекторії та навчав історії всіх, хто її не знав», – згадує Вероніка ті часи.
Перший рік служби на сході, жовтень 2015 р.
І хоч цей період був нетривалий, він залишив вагомий слід в житті дрогобичанки. Уже у серпні «Карпатська Січ» переходить в підпорядкування в ЗСУ і Вероніка переводиться у добровольчий батальйон «ОУН», служить в ньому до 2018 року, допоки його теж не починають переформовувати у ЗСУ.
19 січня 2018 року дрогобичанка підписала контракт із ЗСУ і це вже був зовсім інший досвід.
«На жаль, совок в українській армії продовжував процвітати і на фоні добробатів ЗСУ виглядала як забюрократизована структура. Морально було дуже важко, особливо жінкам. Це й насмішки та знецінення, безлике звертання «ей, дєвочька» зі сторони старшин, демонстративне небажання бачити жінок у лавах ЗСУ. Було відчуття постійного психологічного тиску, на відміну добробатів, де ми всі були рівними, де навіть комбат при потребі спокійно міг сісти за кермо автівки і щось привести чи відвезти, але від цього його авторитет ані каплі не зменшувався, а навпаки зростав», – розповідає Вероніка.
Після майже року служби Вероніка звільняється із ЗСУ, але вдома вона вже не змогла жити так, як до війни.
Рятуючи себе, допомагає жінкам з такими ж проблемами
«Якщо ти був у бойових діях, то вже ніколи не повернешся до минулого життя, бо в тебе інші цінності і травмуючий досвід. Багато з військових можуть навіть не признаватися собі в цьому, але для психіки це травмуючі події, – каже парамедикиня.
Що таке ПТСР жінка знає не з розповідей. Але вона не закрилася наодинці з своїми проблемами, а знайшла в собі сили звернутися за кваліфікованою допомогою, відтак проходить лікування і реабілітацію у Львові. Саме тоді починається новий етап в її житті, коли свій досвід та травму молода жінка зуміла використати не лише для власного росту, але й для допомоги іншим жінкам і стати корисною суспільству.
З ветеранками в Києві на День Незалежності
У Львівському реабілітаційному центрі «Фенікс» Андрія Посікіри для воїнів АТО Вероніка знайомиться з волонтеркою Марією Петришин, політикинею Оксаною Юринець, а також представницями Жіночої ліги канадійок. Разом вони обговорюють проблематику жінок-ветеранок, їх потреби і в процесі розмови зародилася ідея створити простір для них – реабілітаційний рехаб з конкретною спрямованістю репродуктологія та психотерапевтичною нішею.
«Ми започаткували його і назвали Перший жіночий ветеранський простір «Рехаб». Першим з нами підписав меморандум Львівський пренатальний центр, а далі до співпраці зглосилися й інші державні і навіть приватні клініки. Ми мали підтримку благодійних фондів. До нас почали звертатися дівчата з усієї України і ми зрозуміли, що обмежитися лише репродуктологією та психотерапевтичними послугами не вийде. Так в кінцевому результаті у нас лікувалися і проходили реабілітацію ветеранки з різними проблемами. Протягом року я працювала в «Рехабі» і інтенсивність роботи була такою, що ми вже зазіхнули і на адвокацію, тобто на ініціювання змін законодавства, щоб покращити якість медичних послуг для ветеранів – як жінок, так і чоловіків. І в цей час мені надійшла пропозиція очолити львівський осередок Жіночого ветеранського руху», – розповідає Вероніка.
Жінка приймає пропозицію і якийсь час працює одночасно в обидвох організаціях. Відтак ці організації підписали меморандум, і за домовленістю Вероніка повністю переходить в Жіночий ветеранський рух.
Проєкт “Жінки України: залучені, спроможні, незламні”
Був дуже великий обсяг роботи, осередок під керівництвом Вероніки Арістової надавав не лише медичні послуги, а також і реабілітацію, юридичні та соціальні послуги. Були навіть ситуації, коли просто закупляли і роздавали продуктові набори, бо деякі ветеранки що мали інвалідність, не могли працювати і не мали фінансової можливості собі цього дозволити. Також ветеранська організація мала освітню місію: організовувались та проводились для підопічних центру різноманітні тренінги з профорієнтації, психології. Робили все, щоб адаптувати жінок з травмою до умов мирного життя.
До повномасштабного вторгнення у війську служили близько 30 тис жінок. Скільки з них брали участь безпосередньо в зоні бойових дій – офіційних цифр немає. Вероніка провела дослідження смертності серед ветеранок і виявила, що близько 70 жінок померли уже в мирному житті від різних причин – хворіб чи трагічних випадків. Часто в таких жінок залишалися діти, їм теж надавав допомогу Жіночий ветеранський рух.
Перед великою війною у складі львівського осередку Жіночого ветеранського руху перебувало понад дві сотні ветеранок.
Знову на фронт
24 лютого 2022 року застає Вероніку у рідному Дрогобичі, але уже за кілька годин вона у Львові. Осередок руху стає волонтерським центром, починається уже інша робота – сотні тон гуманітарних вантажів, допомога війську, тактичне спорядження, амуніція, автівки тощо.
Уже за місяць Вероніка їде на схід, спочатку вона переганяє автівки для військових на Харківщину, відтак проходить місячні військові курси у Польщі, а в травні повертається в батальйон «ОУН». Першу ротацію служить як парамедикиня під Ізюмом, далі батальйон потрапляє на ротацію на Бахмутський напрямок.
Донеччина, жовтень 2022 року
«Там було надзвичайно важко і морально і фізично. Дуже складна ротація. Наш батальйон поніс такі великі втрати, що нас розформували. Я потрапила в медроту, де була деякий час діловодом, доглядала поранених. Уже весною мене і мого майбутнього чоловіка Мирослава переводять в 47 військову бригаду «Ма́ґура» ЗСУ, яка несе службу на Запорізькому напрямку та забезпечує контрнаступ. Безпосередньо я в контрнаступі вже участі не брала», – розповідає парамедекиня.
В цивільному житті буде набагато важче
З Мирославом вони побралися через пів місяця після переведення в 47 бригаду, молодим дали навіть кількаденну відпустку. Уже кілька тижнів, як Вероніка звільнена з ЗСУ за станом здоров’я. Дуже дався взнаки Бахмутський напрямок накладений на колишню травму.
«Багато хто долає ПТСР. Перед повномасштабним вторгненням і я відчувала, що в мене було постравматичне зростання. Тепер я повертаюся і розумію, що буде набагато важче. По-перше це зовсім інша війна. А по друге – нормальне цивільне життя від нас вже дуже далеко. Тому наші з чоловіком плани не сягають далі кількох тижнів», – каже Вероніка.
Мирослав та Вероніка під час інтерв”ю. Фото Віри Чопик
До розмови підключається Мирослав, боєць мав контузію у нього є загроза втрати зору одного ока і лікарська комісія також рекомендувала його на звільнення з ЗСУ. Зараз, поки триває процес оформлення документів, молоді люди проживають в Запоріжжі.
Де житимуть після повернення, подружжя ще не знає. Мирослав нахвалює свій Тернопіль, а Вероніка каже, що Дрогобич найкращий. Вони голосно сміються, ведуться містом за руки і ніхто з перехожих навіть уявити не може, яку біль несуть вони кожен у своїй душі. Війна назавжди стала частиною їхньої сутності і їм доведеться з цим жити, щодня старанно бинтуючи заново невидимі для людського ока рани. Рани, які не кровоточать, однак не менш болючі та травмуючі.
Ми не хочемо, щоб всі побачили те, що ми. Але всі мають усвідомлювати ціну кожного дня
«Ми не хочемо, щоб всі українці побачили і пережили те, що ми. Але всі мають розуміти, що ціна кожного дня є дуже висока. Деякі люди, на жаль, лише після втрат в родині почали це усвідомлювати. Ні, ми не закликаємо до того, що все життя, всі святкування в тилу повинні зупинитися, але все має бути в міру. Як приклад – нещодавно в Дрогобичі одна пара провела весілля і замість квітів гостей попередили принести гроші на ЗСУ. Ці люди розуміють, що їхнє весілля стало можливим завдяки ЗСУ. І так має бути всюди. Ми не закликаємо також, що влада повинна перестати вкладати гроші в розвиток, навпаки – ми хочемо, щоб відбувалося покращення наших рідних міст. Але дуже гірко, коли чуємо то тут то там про корупцію і різного роду тендерні махінації, на яких збагачуються окремі посадовці. Так не повинно бути, бо інакше від нас відвернеться світ. Інакше у військових падає бойовий дух», – наголошують Вероніка та Мирослав.
Жінка, яка свого часу перепробувала чи не всі кольори веселки на своєму волоссі, не раз кидала виклик суспільству і собі, зараз пофарбувалася в спокійний колір природньої гами. Вона каже, що це не дуже добрий сигнал, бо свідчить про втому, велику втому.
«Чи жалію я, що обрала цей шлях? Ні. Тому, що я б не стала тією, ким я зараз є, не зустрілася б свого чоловіка, не мала б того досвіду», – підсумовує Вероніка і посміхаючись додає, що за інших обставин не увійшла б в 30-ку ФОРБС.
Ми прощаємося на Площі Ринок, де не поспішаючи крокують поодинокі перехожі – суботнього дня місто повільно прокидається, ліниво струшуючи з себе сонну мару. Вероніка і Мирослав вирушають, щоб уже за кілька годин сісти на поїзд до Запоріжжя, туди, де протягом дня по 5-6 разів розривають простір сирени і про таку розманіженість вихідного дня місцеві мешканці лише мріють.
Віра ЧОПИК, фото зі сторінки у ФБ Вероніки ЛАПЧАК
