Редакція «ДрогМедіа» продовжує опрацьовувати рукописи — спогади Володимира Малиняка з Нового Кропивника. Його ім’я нашим читачам уже знайоме: раніше ми публікували його спогади про події національного відродження кінця 1980-х — початку 1990-х років на Дрогобиччині, трагічну історію страти жертв НКВС біля Нагуєвич та ін.
Тепер перед нами — зовсім інший текст. Це записані паном Володимиром спогади про воєнне лихоліття, про події, які відбувалися на Дрогобиччині у роки Другої світової війни та залишилися в пам’яті тих, хто пережив їх або почув про них від безпосередніх очевидців.
Читаючи такі рукописи сьогодні, особливо важливо не перетворювати пам’ять на привід для нової ворожнечі. Минуле не стає простішим від того, що його зводять до протистояння народів чи колективної вини, але сучасникам варто знати про ті трагічні події, які розгорталися колись у нашому краї. Бо за кожною такою історією передусім стоять конкретні родини, їхні родини, біль, страх і безпорадність.
У своїх спогадах Володимир Малиняк розповідає, зокрема, про трагічну загибель Михайла Голяка — людину, яка стала жертвою озброєних нападників, угрупування, яке утворилося з залишків розбитого Війська Польського і наводило страх на всю округу довкола Східниці.
Історичний текст має залишатися свідченням, а не вироком для тих, хто народився десятиліттями пізніше.
У 2021 році «ДрогМедіа» писало про відновлення та освячення пам’ятного знака в Модрицькому лісі, де у 1939 році загинули 12 українців від рук польських шовіністів у вересні 1939 року.
Пам’ятний знак встановили ще 2006 року з ініціативи Теодора Бурика — репресованого свідка й очевидця тієї трагедії.
Такі події мали місце і залишилися в колективній пам’яті мешканців Дрогобиччини. І саме тому рукопис Малиняка вартий того, щоб його прочитати — спокійно, без зайвих емоцій, але й без замовчування.
Ми подаємо ці спогади як історичне свідчення конкретної людини. Там, де йдеться про оцінки автора, залишаємо за ними статус його особистого бачення. А там, де рукопис торкається конкретних трагічних подій, — даємо читачеві можливість почути голос людини, яка зберегла їх у пам’яті.
Розповідь перша. Зустріч у Бориславському лісі та Модрицька трагедія
Історія нашого краю в роки Другої світової війни складається з тисяч особистих трагедій, які протягом десятиліть зберігалися у родинних переказах та приватних архівах. І йдеться не лише про жертв НКВС.
Влітку 1967 року Володимир Малиняк, працюючи водієм автокрана, отримав наряд у Бориславський лісгосп для завантаження деревини на лісовози. Заправивши машину та взявши путівку, він виїхав за місцем призначення. Разом із десятником вони поїхали дорогою Борислав — Трускавець і повернули ліворуч у ліс на село Модричі. Зразу ж за поворотом, метрів за триста, зупинилися біля місця завантаження.
Коли два лісовози були наповнені та відправилися на лісозавод у Дрогобич, а лісоруби повернулися до роботи в лісі, Володимир залишився чекати наступних машин. Поки він сидів біля крана, до нього підійшов старший чоловік з мозолястими й сильними руками. Між ними зав’язалася розмова. Володимир розповів про своє життя та згадав, що нещодавно повернувся з Сибіру, чим заслужив довіру співрозмовника.
Тоді незнайомець запитав, чи знає він, на якому місці стоїть, і розповів про трагічні події, що відбулися тут восени 1939 року, на початку Другої світової війни.
Вересень 1939 року: повернення українців з розгромненої польської армії
Вереснева кампанія 1939 року та швидкий розгром збройних сил Другої Речі Посполитої внаслідок нападу Третього Райху та СРСР призвели до розпаду військових частин.
Головнокомандувач польської армії маршал Едвард Ридз-Сміглий виступив із промовою до народу та закликом боронити свій край. Наприкінці звучали слова із закликом нічого не віддавати загарбникам — «навіть ґудзика від мундира». Цей заклик викликав лють німців: у всіх захоплених у полон польських солдатів вони зрізали ґудзики та відбирали поясні ремені, змушуючи бранців тримати штани в руках. Проте, тут варто додати, що це робилося ще й з міркувань наживи.
До польського війська напередодні війни було мобілізовано чимало українців як громадян тодішньої Польщі. Німецьке командування масово відпускало їх додому, видаючи відповідні документи у комендатурах. Одна з таких груп, добираючись здебільшого пішки з фронту до рідних домівок, ішла з Трускавця в Борислав.
Трагедія біля Модричів
Водночас у лісах перебували групи розбитих частин регулярного Війська Польського. Голодні та озлоблені поразкою держави й перебуванням у полоні, вони шастали лісами та передмістями, здобуваючи харчі й випліскуючи ненависть на місцевому українському населенні.
Один із таких загонів проходив лісовою дорогою з Модричів до дороги Трускавець — Борислав, де рухалися група українських хлопців. Оточивши юнаків, поляки змусили їх зійти з дороги та відвели вглиб лісу на 200 метрів. Переконавшись, що їх не видно, вони перевірили документи, видані німецькою комендатурою, та почали з агресією допитувати хлопців: чому покинули фронт і де їхня зброя.
Меморіал на місці страти поблизу Модрич
Незважаючи на пояснення, нападники перейшли до рукоприкладства та катувань. За командою старшого вони накинулися на беззбройних і жорстоко забили їх до смерті, свідомо не застосовуючи вогнепальну зброю, щоб не привертати уваги пострілами. Залишивши понівечені тіла на галявині, загін пішов далі. Наступного дня страшна звістка облетіла навколишні населені пункти, а рідні за документами дізналися про долю своїх синів. Деяким з них залишалося всього кілька кілометрів до рідних домівок…
Розповідь друга. Новий Кропивник, юність Анни Блинди та загибель Михайла Голяка
Повернувшись у неділю до батьків у село Глубоке, Володимир Малиняк поділився цими переказами з мачухою — Анною Максимівною Блиндою. Вона підтвердила правдивість почутого, адже розповіді про цю трагедію у свій час розійшлися по всій окрузі. А також жінка розповіла власну історію про випробування того часу.
Анна зростала у багатодітній родині, де батько працював на нафтопромислі. Батьки віддали її учитися на кравчиню, і ця професія допомогла їй виживати впродовж усього життя. Закінчивши сім класів сільської школи, вона стала годувальницею для молодших братів і сестер.
Підпілля ОУН та національне життя 1930-х років
У 1930-х роках у селі Новий Кропивник довкола читальні «Просвіти» гуртувалася молодь. Оскільки тогочасна польська влада переслідувала українські прояви (зокрема, дівчат у вишиванках ризикували затримати й побити), це спонукало молодих людей шукати захисту та організовуватися під проводом ОУН.
До молодіжного осередку разом із 17-річною Анною Блиндою входили Катерина Юркевич, Маланка Мищатин, Соня Гівчак та Михайло Йосипович Голяк, стосунки з яким у Анни переросли у кохання. Улітку 1938 року Анна виконала завдання підпілля: успішно доставила секретну записку за паролем у село Урич і принесла відповідь. Після цього було виконано ще немало таких завдань. А на Великдень 1939 року біля церкви в Новому Кропивнику таємно вночі була насипана символічна могила Січовим Стрільцям та усім полеглим за волю України, біля якої молодь чергувала у свята.
Конфлікт у Східниці та прапор 3 травня
3 травня кожного року польська громада відзначала День Конституції. Особливо урочисто це дійство проходило у Східниці, де була велика громада поляків та костел на пагорбі (зараз там Церква Св.Миколая).
Напередодні свята 3 травня Михайло Голяк таємно пробрався на територію східницького костелу та вивісив на видному місці синьо-жовтий прапор. Поляки помітили прапор запізно, подія набула великого розголосу по всьому округу, а владі так і не вдалося знайти виконавця.
Водночас у молодіжному гуртку виник гострий конфлікт. Дві дівчини — Маланка та Соня — закохалися в хлопців із Східниці (Залевського та Штейнбаха). Східницькі поляки (за переказами в той час їх тут проживало близько 1500 чловік) зверхньо ставилися до всього українського, тому Михайло Голяк, як найстарший у гурті, наполегливо переконував дівчат припинити ці стосунки. У відповідь дівчата поскаржилися своїм обранцям, і ті пообіцяли помститися Михайлу.
Мобілізація, полон та повернення Михайла
У вересні 1939 року, після нападу Німеччини та СРСР на Польщу, була оголошена мобілізація. Михайло Голяк був призваний до польського війська.
Після швидкої поразки Польщі частина полонених опинилася у радянських таборах (що згодом призвело до масових розстрілів української та польської інтелігенції у Катині, Харкові (П’ятихатки), Биківні та Сибіру). Тим часом німецька адміністрація відпускала полонених українців. Отримавши документи, Михайло вирушив пішки додому.
Пройшовши Мражницю та піднявшись на гору Бухів, він вийшов на гостинець, що вів до Нового Кропивника. До батьківської хати та зустрічі з нареченою Анною Блиндою залишалося близько трьох кілометрів.
Зустріч на Пшишку
На околиці Східниці, у видолинці з місцевою назвою “На Пшишку” (біля містка через потічок), Михайло зустрів місцеву жительку пані польку Штекльову, відому своїми шовіністичними поглядами. Штекльова зупинила юнака та наполегливо запросила до хати.
У хаті на нього чекали брати Кордасевичі — члени злочинного угруповання, відомі як «східницькі різники», яке сформувалося з залишків розбитого Віська Польського. (Пізніше, за другої німецької окупації, ця банда грабувала та вбивала єврейське населення у Східниці й Кропивнику, зокрема замордувала відомого лікаря Олександра Подолинського, званого доктором Славіком; згодом німці виловили та розстріляли членів банди).
Загнавши Михайла у пастку, Кордасевичі та Штекльова почали допитувати його про події 3 травня біля костелу та агітацію серед дівчат. Після цього Голяка піддали жорстоким тортурам і забили до смерті. Також вони вчинили жорстоку наругу над його тілом, відрізавши геніталії, вони запхали їх у рот небіжчика. Увечері понівечене оголоене тіло бандити винесли в ліс і кинули між кущами ялівцю.
Пошуки, похорон та церковні традиції
На третій день тіло Михайла знайшли селяни. Розбиті горем батьки — Настася та Йосип Голяки — весь цей час хвилювалися за сина, бо знайомі його бачили на Мражниці і розповіди, що Михайло повертається додому. Але живого сина вони так і не діждалися — разом із селянами забрали з лісу його тіло фірою до Нового Кропивника.
За давньою місцевою церковною традицією, у храмах на горищі зберігалися спеціальні домовини. У разі загибелі воїнів на полі бою їх віддалено чи за відсутності тіла вшановували за особливим ритуалом: у таку домовину насипали землю з обійстя покійного та встановлювали її в церкві між тетраподом і церковними вратами для відправлення парастасу. Проте цей сакральний військовий обряд розповсюджувався виключно на тих, хто поліг безпосередньо в бою.
Оскільки Михайло Голяк загинув не на фронті, а від рук нападників вже після повернення, його ховали за звичайним цивільним каноном.
Попрощатися з Михайлом прийшли мешканці Нового Кропивника та багатьох навколишніх сіл. Навіть частина східницьких поляків засудила це вбивство, адже хлопець щойно повернувся з війни, де воював у складі польського (!) війська.
Долі родин та свідків
- Родина Голяків: Батьки Михайла важко пережили втрату сина, проте Бог дав їм довге життя. Батько Йосип помер у віці 85 років, а мати Настася прожила 102 роки. Брат Михайла Гаврило перебрався з дружиною до Східниці, а сестри Анна та Марія створили власні родини неподалік від батьківського дому.
- Катерина Юркевич та Володимир Матієчко: Подруга Анни, Катерина, одружилася з Володимиром Матієчком. У післявоєнний період Володимир відбув покарання за участь в українському підпіллі у таборах Норильська. Після повернення родина проживала в селі й виховала двох дітей. Катерина померла після хвороби у 1990 році — у період, коли в селі тривала боротьба за повернення греко-католицького храму, насильно переданого у 1946 році радянською владою Московському патріархату. Через зачинені двері церкви та відсутність греко-католицького священника прощання проходило в складних обставинах тогочасного міжконфесійного протистояння. Катерина була активною учасницею життя парафії, тож цей факт був дуже пркрим для її родини та однодумців.
- Анна Максимівна Блинда: Після загибелі нареченого Анна важко переживала втрату, згодом зазнала духовного потрясіння та змінила релігійну конфесію. Як згадує її пасинок Володимир Малиняк, у своїй вірі вона залишалася непохитною й чесною до кінця життя, зберігши в родині ласку, повагу та пам’ять про складні й драматичні сторінки історії Дрогобиччини.
Спогади Володимира Малиняка — це більше, ніж просто сімейна хроніка чи переказ подій далекої осені 1939 року. Це живий приклад того, як воєнне лихоліття перекроює людські долі, залишаючи по собі глибокі шрами, які відчуваються через десятиліття. Історія хлопців у Модрицькому лісі та трагічна смерть Михайла Голяка біля Східниці нагадують нам про найголовніше: у вирі великих історичних катастроф найперше страждають конкретні люди та їхні родини.
Рукописи Володимира Малиняка опрацювала Віра ЧОПИК
На головному фото Володимир Малиняк, 2021 рік
