«Мої святі — красиві, вони випромінюють світло і радість. Вони створюють живу присутність, а не є мертвою наліпкою із застиглими, суворими ликами…» — так починає розмову про свою творчість дрогобицький митець, маляр та іконописець Сергій Булко.
У його словах — глибока впевненість майстра, який присвятив сакральному мистецтву понад три з половиною десятиліття свого життя і знає в цій царині все до найменших дрібниць. У храмах, де працював художник, ви не побачите понурих, темних чи засмучених облич із суворим поглядом. Натомість настінні розписи дрогобичанина дарують душевне піднесення: у них відчувається широкий діапазон тональних і кольорових рішень, поєднання ікон та орнаментів виглядають гармонійно і цілісно. Важливо, що використовується багато орнаментів українських. Тут колір не задає мінорного аскетичного настрою, а навпаки – звучить радісно, святково і багатоголосо.
“Бо Бог — це світло і радість, а не гнітюча темрява”, – каже митець.
Сьогодні Сергій Булко разом із дружиною художницею Євгенією працює над завершенням масштабної мозаїчної композиції у дрогобицькому храмі Воскресіння Христового, що в мікрорайоні вулиці Самбірської.
Ця святиня унікальна не лише своїм внутрішнім оздобленням, а й архітектурою. Вона є копією знаменитого собору Святих Володимира і Ольги в Чикаго (США), створеного за проєктом архітектора Ярослава Корсунського. Своїми монументальними формами цей храм відсилає до величі Святої Софії, транслюючи через віки відгуки візантійського стилю в українському християнстві та підкреслюючи нашу тяглість від часів хрещення Київської Русі.
Мозаїка, що прокладає шлях до неба
Робота над мозаїкою площею 28 квадратних метрів триває вже півтора року. Уже за кілька тижнів подружжя митців планує завершити останні штрихи.
Сергій Булко розповідає про цей витвір з особливим піднесенням, розкриваючи богословський та філософський зміст сюжету:
«У центрі композиції — Ісус Христос. Над ним коло — це Мандорла, знак того, що Він перебуває в іншому, небесному вимірі. Я зробив цей круг ще й для того, щоб поєднати християнську символіку із сонцем і тим самим підкреслити тяглість української традиції, зв’яок із нашими предками, для яких сонце також було символом відновлення життя. Це така собі інкультурація — поєднання нашого прадавнього коріння з християнством. Там є глибокий ультрамариновий фон, із золотими зорями, що символізує космос. Ісус Христос стоїть не просто над гробом, а над розбитими воротами пекла. Він розбив їх, подолав смерть і проклав нам шлях до неба, до світла. З боків — архангели Михаїл та Гавриїл. Михаїл у червоно-зелених шатах — символ небесного воїнства, а Гавриїл — вісник, символ євангелізації. Одяг обидвох архаенгелів розшитий українськими орнаментами, таким чином ікона трансформується під національну».
Майстер наголошує: ця мозаїка створюється дуже ретельно, щоб було на віки. Використовуються найкращі матеріали, застосовується технологія, що гарантує довговічність.
«Я шаную свою працю. Мені хочеться, щоб це лишилося після мене», – каже пан Сергій.
Найвитонченіші, найделікатніші деталі, де потрібні особливе художнє чуття та ювелірна точність, створює дружина митця Євгенія. Вона закінчила Республіканську художню школу імені Тараса Шевченка в Києві, відтак навчалася у Львові в Українській академії друкарства. Саме там майбутнє подружжя й познайомилося. Сергій Булко з гордістю каже, що дружина має справжній дар до мозаїки, тонко відчуває форму та колір і виконує найскладніші композиційні елементи.
На Дрогобиччині це не перша мозаїчна робота подружжя — їхні сакральні твори прикрашають й інші храми нашого краю, а також є у різних містах України, особливо багато в Києві.
Феномен “Дрогобицької четвірки”, яка заснувала новий стиль в українському іконописі
Сергій Булко належить до того покоління митців, які стояли у витоків відродження українського сакрального монументалізму. У 1989 році, коли радянська система тріщала по швах, він поринув у малярство і воно стало його життям.
Згодом у Дрогобичі сформувалася унікальна артіль — «ДАХ» (Дрогобицька артіль художників). До її складу увійшли четверо талановитих майстрів, випускників авторитетної львівської мистецької школи: Ігор Орищак, Ігор Леськів, Євген Хруник, серед них – і Сергій Булко.
Видатний український мистецтвознавець академічного плану, професор Дмитро Степовик присвятив феномену дрогобицьких малярів фундаментальну працю «Монументальне малярство храмів» обсягом 460 сторінок. Дослідник беззастережно віддавав їм пальму першості у відновленні храмового живопису Незалежної України на зламі XX–XXI століть та назвав їх засновниками нео-класицизму в українському іконописі.
Кожен у цій четвірці мав свій унікальний хист, який разом створював ідеальну гармонію:
- Ігор Орищак — засновник, ідейний натхненник та теоретик артілі (на жаль, відійшов у вічність 9 вересня минулого року). Він обрав класицизм як найбільш логічний, чистий і зрозумілий для вірян стиль, де краса поєднується з молитовною вишуканістю. Його стратегії розписів інтер’єрів ніколи не давали збоїв.
- Євген Хруник — уродженець Нагуєвичів, земляк Івана Франка. У квартеті він виступав як головний «композитор» простору, який з математичною точністю розміщував постаті та орнаментальні «вузли», володіючи феноменальним ольфрейним та декоративним чуттям.
- Ігор Леськів — майстер сюжетних сцен. Закінчивши відділ кераміки Львівської академії мистецтв, він блискуче переніс закони об’ємної пластики на плоску стіну, створюючи неймовірну ілюзію глибини простору.
- Сергій Булко — неперевершений майстер однофігурних та багатофігурних образів. Його академічна школа (училище ім. І. Труша та заочне відділення Академії друкарства) базувалася на жорсткому правилі: «Шість років рисуй, а на сьомий — малюй». Опанувавши досконало рисунок, він зміг вдихнути життя у постаті святих.
Дмитро Степовик у своїй книзі писав, що у церковному мистецтві неприйнятні гасла світського модернізму про «абсолютну свободу творчості» за принципом «що хочу, те й ворочу». Тут діє закон канону.
“Правдиво, дійсно, реально — ось постійні слова, які Церква на всіх відрізках своєї історії вимагала від мистців при зображенні ними святих людей. Усе звіряй, малюючи, з думкою і вченням Церкви — і не помилишся!”, – пише Професор Степовик.
І дрогобицькі майстри вийшли на перші ролі саме тому, що відчували цей закон не як тягар, а як «солодке рабство», що дає широке поле для внутрішнього вдосконалення. Стаючи до роботи навіть у невеликій сільській церкві, вони відчували такий самий страх Божий, з яким Мікеланджело розписував Сікстинську капелу у Ватикані.
За роки спільної праці “Дрогобицька четвірка” митців розписала понад 70 храмів по всій Україні — від Прикарпаття до Одещини, працюючи для православних, греко-католицьких та римо-католицьких громад. Серед їхніх найвеличніших монументальних творінь — головний Свято-Юр’ївський собор Видубицького монастиря у Києві та гігантський собор Святої Трійці столичній Троєщині у Києві (близько 4 тисяч квадратних метрів розпису). Працювали вони і в головному храмі Дрогобича – катедральному соборі Пресвятої Трійці
Про те, яке враження розписи дрогобичан справляли на людей, Дмитро Степовик залишив яскравий спогад із Києва, датований червнем 2008 року:
«Погляди всіх присутніх у храмі часто підносилися до вершини купола. “Та це ж Божественне Небо! — чулися захоплені слова вірян. — Пресвята Трійця з нами! Вони як живі!” Купол високий, але образ намальований так виразно й чітко, що відчуття відстороненої висоти зникає. Зникає й обмеженість простору: це безмежжя неба!»
Генетичний код та історична спіраль
Сергій народився у Казахстані на поселеннях, через пів року його батьки повернулися в Україну до рідного села мами Сергія – Галівки, що на Старосамбірщині. Там, серед мальовничої природи, і пройшли дитячі та юнацькі роки Сергія.
Шлях Сергія Булка до сакрального малярства, можливо, був зумовлений і генетично: у його родині художником був брат бабусі по батьковій лінії, який, як і Сергій, у свій час навчався у Львові в художньому училищі імені Івана Труша.
Цікава історична паралель по лінії батька Сергія Георгія, який родом із Стародубщини (історичної української землі, що нині у складі Брянської області РФ). Колись у Стародубі храми будував козацький полковник Михайло Миклашевський. Саме його коштом на межі XVII–XVIII століть звели Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві — той самий, який через триста років приїде розписувати дрогобичанин Сергій Булко, родовід якого сягає у стародубське козацтво (бабуся мала прізвище Моргун).
Безкомпромісність митця
Сергій зростав при підпільній Греко-католицькій Церкві. Він ніколи не приступає до роботи без молитви. У професійних питаннях він безкомпромісний і гостро критикує дилетантство та «хуторянство», яке сьогодні часто проникає в українські храми:
«У нас зараз поширилося таке дешеве мистецтво, коли просто невдало копіюють візантійські зразки й видають це за якийсь “істинний Схід”. Але в нас є своя, унікальна українська ікона — зріле бароко, класичні образи XVI–XVII століть! Наші давні майстри робили прекрасні речі. Навіщо людям нав’язувати отих понурих, чорних персонажів із горбатими носами, які є чужими для нашої душі? Людина від них нічого не відчуває, вони її відштовхують. Ікона — це духовна річ, це глибокий психологічний портрет. Намалювати її може лише той, хто має великий талант і серйозну школу. Не можна просто розфарбовувати стіни яскравими плямами, наче плакати в дитячому садку. Має бути кольорова гармонія, делікатність».
Митець наголошує, що в часи митрополита Андрея Шептицького майстри до розпису церков вибиралися дуже прискіпливо і це дуже строго контролювався.
“Розписували храми відомі художники, які вже закінчили навчання в академіях, це Юліан Боцманюк, Модест Сосенко, Петро Холодний і багато інших. Шептицький у 20-30-их рр підтримував художників, давав їм замовлення, щоб вони втілювали свої композиції розвиваючи і демонструючи тим самим національне мистецтво. До слова, Модест Сосенко, якийрозписав десятки храмів на Галичині, виконав іконостас у стилі модерн і у дрогобицькому храмі Пресвятої Трійці. Згадаймо також Жовківську школу іконопису Івана Рутковича, учні якої вчилися у митців в Італії. Загадймо Йова Кондзелевича, Василя Петрановича та інших. Наші художники, що навчалися в Італії, повернулися і стиль бароко трансформували в українське бароко, надавши йому національних елементів А в наші часи пішло дуже багато безконтролю. Тому так багато примітиву, особливо мозаїк, які часто нагадують дитячі мультфільми. Бо ж якщо розписи ще можна якось скопіювати, то мозаїки потребують високого фаху. І все це подається під соусом візантійського стилю, а там взагалі стилю як такого немає. В той час, як у нас є свої традиції і своя школа іконопису”, – наголошує Сергій Булко
А й справді, згадаймо, що найкращі шедеври мистецтва в історії людства створювалися саме на сакральну тематику. Римські папи завжди замовляли розписи у найвидатніших геніїв свого часу — Рафаеля, Мікеланджело, завдяки чому храми ставали осередками найвищого мистецтва. Українська церква так само варта найкращого!
Перлина на Самбірській, яку варто побачити
Храм Воскресіння Христового на Самбірській у Дрогобичі — яскраве підтвердження цих слів. Сергій Булко тут виступає не лише як мозаїст, а й як автор настінних розписів. Величезне настінне полотно «Успіння Пресвятої Богородиці» під лівим куполом — це повністю його авторська монументальна робота. У храмі присутні й українські святі – Володимир та Ольга. Так, саме присутність відчувається крізь призму робіт дрогобицьких митців.
Попереду в майстрів ще дуже багато роботи. Храм дуже високийї, тож для розпису на висоті, під куполом, потрібні складні інженерні конструкції риштувань. Повністю нерозписаним залишається центральний купол та хори, чекає на своє втілення іконостас – він перший на черзі.
Проте вже зараз, завдяки праці Сергія Булка та його колег, цей простір вражає унікальною, піднесеною красою. Сюди варто завітати під час богослужінь, які править отець Дмитро Заміщак, щоб на власні очі побачити, як сучасне українське мистецтво продовжує великі класичні традиції.
Цей храм, незважаючи на свою молодість, не має багатовікових шарів історії, але вже має душу. Він вартує того, щоб стати обов’язковою точкою на карті для кожного дрогобичанина, а також туриста, який шукає у Дрогобичі не лише сіль, але й справжній, непідробний духовний та естетичний вимір нашого міста.
Авторка Віра ЧОПИК
Фото Юрія ФЕДЧАКА, якому редакція також завдячує виходом цього матеріалу
Більше фото у високій якості дивість на нашій сторінці у Фейсбук: Газета “Медіа Дрогобиччина”
