Саня ніколи не бачив моря, ніколи в житті. Уявіть!
У Києві був тільки раз. Давно. А Сані уже сорок шість. Я бачу в очах його хвилі і чайок. Великий сяйливий маяк. А Саня ніколи не бачив моря. Його позивний – моряк.
Андрюха постійно важко зітхає. Вдивляється в свій калаш. Він все життя присвятив заводу і має дай-боже стаж. Тепер заводу нема. Розбили. В Андрюхи двоє малих. У нього у вухах дзвенить метал. Я чую його. Я звик. У Сірого в роті червона прима. Він курить дві пачки в день. Я бачу, як страх білосніжним димом виходить з його легень. Він завше мовчить і ховає очі. За місяць ні пари з вуст. Про нього ніхто з нас нічого не знає. Лиш те, що він білорус.
Івана лиш спробуй назвати ваня – погрожує і кляне. Як дам зара’ – каже – то скрутитесь в дулю. Не зліть мужики мене. Іванові віриш – він хлоп кремезний. Кулак – два моїх. Ну-ну. Раніше він був охоронцем бази. Тепер охоронець сну.
І я з ними п’ятий. Стою. Вдихаю повітря важке. Сире. Боюсь їм зізнатись, що пишу вірші. Кому вони зараз тре’? Візьмуть, не дай Бог, ще назвуть поетом. Мені не на руку це. Кому зараз так ось візьмеш і видаш поезією в лице? У небі літак обперізує сонце сумним візерунком війни. Я мовчки курю і заплющую очі і бачу, як п’ятеро ми гуляємо мирним морським містечком. І спробуй нам хто завадь. І Саня уперше в житті своєму стрибає в солону гладь …
Igor Astapenko
