Багатодітна мати з Дрогобича відмовилася від можливості будувати кар’єру у Польщі та зайнялась волонтерською діяльністю
Іванна Балко волонтерить з перших днів війни, дбає про військових, які боронять нашу державу від російської агресії та підтримує бійців, яких ця війна скалічила. Саме вона разом з чоловіком у перші дні війни почали активно допомагати та розміщати вимушених переселенців у Трускавці та продовжують це робити й зараз.
Іванна, разом із чоловіком-священником Греко-Католицької церкви, виховує трьох дітей, які також активно залучені до спільної волонтерської справи.
“Це було так дивно — всі виїжджають з країни, а ми повертаємося”
– До початку повномасштабної війни, я працювала у міжнародній компанії аудитором. Компанія знаходилася у Варшаві, і я фактично жила на дві країни, бо кілька днів у тиждень проводила у Польщі, а потім їхала в Україну, – розповідає Іванна. – У такому режимі я працювала багато років. Війна застала мене в Україні і відтоді все моє життя змінилося. Перша реакція — треба їхати та вивозити дітей. Ми з дітьми поїхали до Варшави у перший же день, але мій шеф сказав мені таку фразу, над якою я замислилася, що можливо я зараз у своїй країні буду більш потрібна. Він сказав це не через те, що хотів звільнити, він знав мої здібності і розумів, що я можу більше зробити саме знаходячись удома.
Я тоді все переоцінила, і хоча мені пропонували навіть залишити дітей на деякий час під наглядом у Польщі, я не погодилася, і ми всі разом повернулися в Україну. Це було так дивно: всі виїжджають з країни, а ми вертаємося.
Потім удома сіли з чоловіком і почали розмірковувати, як ми можемо допомогти людям. І рішення одразу прийшло — ми вирішили приймати переселенців у Пасторально-Реабілітаційному центрі «Оранта» УГКЦ, де мій чоловік є адміністратором, за благословення Єпископа Самбірсько-Дрогобицької Єпархії – Ярослава Приріза. Так ми стали першими, хто у Трускавці, а надалі й в інших будинках нашої Єпархії, відчинили двері для цих людей. Саме в “Оранті” ми приймали жінок з дітьми, людей з інвалідністю, які тікали від війни.
Буквально за перші дні ми прийняли 290 осіб, з них 96 дітей. Ця цифра мені закарбувалася у пам’яті, бо раніше ми приймали до “Оранти” не більше 150 осіб. Але ми нікому не відмовляли, розгорнули додаткові місця в лікувальному корпусі, в конференц-залах, щоб людям було комфортно.
– Потрібні були організаційні навички, щоб розмістити та прогодувати таку кількість людей?
– Так, вчилися всього й одразу, нам багато хто допомагав. Підтримували людей, як могли. Перші переселенці — це мешканці Бучі, Ірпеня, вони були у дуже важкому стані, тому звичайно ми прагнули їх підтримати. Ми у нашому центрі “Оранта” взяли на себе обов’язок прийняти людей, обігріти і нагодувати. Щоб забезпечувати потреби переселенців, шукали різні програми, спонсорів. Ми всі разом з переселенцями згуртувалися і створили план з виживання. Кожен займався своєю справою, багато людей мали певний досвід і вони ним ділилися. Ми організували там життя, щоб люди могли відновити сили.
По факту переселенці, які до нас приїздили, розділялися на три типи. Перший – це люди, які пів року знаходилися у нас, а потім на пів року мали змогу поїхати до Польщі. Там їх підтримувала компанія, у якій я працювала. Переселенці могли там займатися пошуком роботи, їм з цим допомагали, а діти йшли до дитячих садочків і шкіл.
Другий тип — це діти з обмеженими можливостями, яким ми надавали допомогу, а пізніше вони за програмою для ВПО виїхали до Німеччини, де з ними також займаються і допомагають.
І третя хвиля — це переселенці з Запоріжжя. Загалом ми прийняли близько 15 родин. Зараз у нас проживають жінки з дітьми, чоловіки яких воюють у гарячих точках України.
“Діти бачили у них героїв, якими вони є”
– Ви також активно займаєтеся допомогою пораненим бійцям, і залучаєте дітей. Як це відбувається?
– Все почалося з того, що коли до нас у місто привозили бійців після поранень на лікування, ми почали приходити до них, щоб дізнатися чи потрібна їм допомога, підтримка. І під час спілкування, зрозуміли, що їм не вистачає дітей, спілкування з малечою. Тоді ми створили акцію, суть якої полягає у тому, щоб привезти дітей у лікарню провідати наших бійців. Звичайно, у цьому був певний ризик, бо діти безпосередні, і ми не знали, як вони відреагують на військових з серозними травмами, ампутаціями.
Оскільки мої діти якраз пішли в перший клас, я запропонувала батькам нашого класу взяти участь у такій акції, всі погодилися, за що я їм дуже вдячна, що вони не побоялися «травмувати дітей». Таким чином у нас закрутилася акція “Діти віддають і діти отримують – КОЛО ДОБРОТИ”, яка відбулася вже 18 разів.
Перед тим, як діти пішли до військових тоді ще перший раз, їхня вчителька дуже добре їх підготувала. Вона розповіла, що воїни захищають нашу країну, віддаючи своє здоров’я, а іноді і життя, що вони справжні герої. Військові це роблять саме для майбутнього українських діточок, щоб вони були щасливі. Ми дуже вдячні за постійну допомогу нам у проведенні акції нашій класній керівниці Поточняк Галині Іванівні та помічнику класного керівника Годій Марії Богданівни.
Дякую також директору нашого ліцею імені Лесі Українки, яка теж всіляко нас підтримує – Наталії Гук. Це, дійсно, приклад керівника на своєму місці.
Перша акція була коротка, ми привезли піцу, діти намалювали малюнки. І ось 34 дитини просто увірвалися до лікарні, співаючи “Ой, у лузі червона калина”. Ми заходили до палат хлопців, спілкувалися, обіймалися. І діти дійсно побачили у них героїв, справжніх воїнів, захисників. І вони не бачили їхніх вад.
Ми зрозуміли, що і хлопцям ці зустрічі потрібні, вони їх надихають, дають можливість відволіктися. І ця акція живе. Діти просто не дають спокою, постійно питаються, коли ми знову підемо до хлопців. І ось ці моменти і є неоціненними.
– Ви хочете поширювати цей підхід, щоб його впроваджували і в інших регіонах?
– Так, ми працюємо над популяризацією цього підходу. Хочемо донести, що таке спілкування має позитивний результат, як для бійців, так і для дітей. У Варшаві ми започаткували рух дітотерапія, проводимо конференції, і добрячими кроками прямуємо до того, щоб цей напрямок був реалізований у медичній площині, щоб діти дарували емоції пораненим військовим. Але є одне “але”. Цим крім нас ніхто не займається. А було б круто, якби діти з різних регіонів на рівні шкіл підхопили цю акцію й долучалися, щоб ходили до військових, відвідували їх. Це надзвичайно цінно. Ми не маємо права забувати про тих, хто втратив своє здоров’я і вони тут, поруч. Їм потрібні емоції, їм потрібна допомога.
Збирати на протезування бійців допомагають діти
– Ваші діти вам допомагають у волонтерській справі?
– Я мама трьох діток — Якиму наразі п’ять рочків, Яринці — сім і Якову — вісім років. Старші навчаються в одному класі, а молодший ходить до садочка. Це чудові діти, і мені за честь бути їхньою мамою, вони дуже глибокі, вони волонтерять, відвідують військових, допомагають. З класом ми організовуємо різні ярмарки на території ліцею, де вони навчаються. Було таке, що ми розмальовували уламки від боєприпасів (вони є безпечними), які нам з гарячих точок передають військові. Після того, як ми їх розмальовуємо, передаємо їх до артистів і за отримані кошти купуємо дрони для бійців.
Також переправляємо такі розмальовані уламки боєприпасів за кордон на аукціони, де вони продаються як лоти. А за ті гроші, що отримуємо, маємо змогу протезувати бійців. На сьогодні 29 протезувань мало змогу відбутися завдяки цій акції.
Загалом, у нашого волонтерського руху такий підхід — ми допомагаємо бійцям, яким необхідне протезування і підтримуємо їх комплексно. Ми пишемо проєкти, звертаємося до різних клінік, допомагаємо зібрати кошти на операцію, супроводжуємо, надаємо консультації, організовуємо фотосесії. Тобто якщо вже ми взялися допомагати людині, то ведемо її до результату.
На жаль, все важче стає отримати якусь допомогу. Але дякувати Богу, що наші ідеї підтримують, ми знаходимо меценатів, спонсорів. Це мотивує на те, що не потрібно зупинятися, а тільки йти вперед.
– Я знаю, що ви нещодавно пройшли курси від НАТО і стали оператором дронів, чи це так?
– Так, я вирішила взяти участь в одному проєкті і у його межах треба було пройти навчання на оператора дронів. Це було нелегко, я навчалася в Україні, а потім поїхала на навчання закордон, де треба було здати атестацію. Там я була одна жінка ще й дружина священника, це зламало всі стереотипи в уявленні людей про жінку і матір трьох дітей (посміхається, – авт.) В результаті я пройшла це навчання, і дуже цим пишаюся. Будемо працювати у цьому направленні далі. На жаль, поки що деталі розголошувати не можу. “Тішуся, що цей досвід є у моєму житті”
– Чоловік підтримує вас у вашій діяльності?
– Так, чоловік це моя опора, ми підтримуємо один одного. Не дивлячись на те, що ми з ним абсолютно різні – він священнослужитель, духовна людина, я – аудитор, більше людина бізнесу. Я завжди з повагою ставилася до його вибору. Війна багато чого змінила у нашому житті — насамперед те, що ми возз’єдналися як родина. Раніше я часто їздила у відрядження, а зараз ми багато часу проводимо разом. Особливо нас з’єднала “Оранта”, коли ми разом робили все можливе, щоб помогли переселенцям.
– Чи не жалкуєте, що залишилися в Україні?
– Ні, ніколи не жалкувала. Я дуже рада, що є наш фронт, наша родина і ми можемо бути причетними до спільної перемоги. Я б не хотіла, щоб коли мої діти виростуть і запитають: мамо, а що ви з татом робили для перемоги, ми не мали що відповісти. Такого не має бути. Ми маємо робити все можливе, щоб допомагати і підтримувати. Я дуже тішуся, що цей досвід є у моєму житті. Зараз важче стало у тому плані, що люди збайдужіли, але я це сприймаю як виклик, що треба ще більше працювати, ще більше розбурхувати сонних людей, які подекуди забувають про війну. Потрібно співпрацювати з військовими, бути їхнім тилом, а також усіляко підтримувати хлопців, які втратили своє здоров’я на війні. Роботи багато, тож усіх закликаю приєднуватися на своєму місці. Разом ми сила.
