Левко Микитич – дрогобицький митець, відомий далеко за межами нашого міста і навіть країни. Його полотна експонують у провідних музеях та галереях України. Цього разу Левко Микитич вирішив представити свою творчість рідному місту, відтак – презентувати власні картини у стінах Палацу мистецтв Дрогобича.
– Почнемо нашу розмову з вашої персональної виставки, котра відбулась у Палаці мистецтв музею «Дрогобиччина». Який виклик вона несе у собі?
– Виставка повинна була відбутись уже давно. Я увесь час виставлявся у дуже різних містах, лише не в Дрогобичі. І от, прийшов цей час. Взагалі, художник повинен дозріти до того моменту, коли він справді хоче зробити виставку у рідному місті. Це ретроспективна виставка, котра не має назви. Тут я зібрав різні періоди та експерименти своєї творчості. Напевно, для будь-якого художника найбільш відповідально виставлятись у рідному місті. Бо тут завжди найбільш прискіпливі глядачі.
– Чи є місто або країна, де ви почуваєтесь найкомфортніше, коли презентуєте експозицію?
– Мені подобається локація Софії Київської, там гарне і приємне середовище. Ну і Дрогобич, звісно, оскільки це рідне місто.
– Чи відчуваєте ви feedback (віддачу – прим. ред.) від глядачів у Дрогобичі?Люди у Дрогобичі досить складні. Це те, що мені вдалось побачити. Люди часто дуже закриті і не надто охочі до відкритого спілкування. Наче кожен сам по собі. І навіть у середовищі художників. Але це не лише у нас, це звичне явище загалом.
– У вашій майстерні я бачу два абсолютно різних напрямки малярства: більш комерційний та філософський, абстрактний. Чи існує взагалі Левко Микитич ранній та теперішній?
– Усе правильно. У мене є два напрямки. По-перше, мені подобається пленер*. Я часто створюю картини під час пленеру. Це важливо для кольору та композиції. Але є, власне, більш філософські і психологічні картини. І вони з’являються самі собою, виплескують в мені. Я люблю тишу. Вона допомагає зосереджуватись, у ній народжуються саме такі полотна.
– У ваших картинах часто можна зустріти постаті людей. Звідки ці люди приходять до вас?
– Я не можу сказати, чим я надихаюсь, але я відчуваю, що фігура повинна бути присутня на картинах, проте – не на всіх. Образ людини дозволяє глядачам більше роздумувати про ту чи іншу картину. Є у мене багато полотен без фігур. Наприклад, «Холодна тиша», котра зачіпає не менше, аніж ті, де зображені люди. Незрозуміло, де воно береться, якось дуже підсвідомо народжується.
– Чи приносить вам малярство постійний заробіток?
– Важко сказати. Заробіток приносить, але не дуже стабільний.
– Над чим працюєте зараз?
– Є один проект, який починатиметься із Херсонщини і стане доволі масштабним, маю надію. Він буде пов’язаний із пленерними роботами. Влітку я, до речі, малював багато херсонських степів.
– Чому ви вирішили займатись малярством?
– Це почалось з дитинства. Мій батько був музикантом і хотів з мене також зробити музиканта. Правда, музика мені якось не лягла до душі. Я тоді сказав батькові, що краще всю ніч малюватиму, лиш би не грати на акордеоні. Так я й почав малювати.
– Чи є у вашому житті люди, котрим ви завдячуєте найбільше?
– Так. Це мама і Петро Гейдек. Мама завжди мене мотивувала і спонукала до малювання. А Петро Гейдек був моїм першим і єдиним важливим учителем, котрий відкрив мені шлях малярства.
– Якби ви не стали художником, яку іншу професію хотіли б освоїти?
– Не знаю навіть… Може, музикантом?.. Я також служив у армії, а після неї поступив на юридичний факультет. Хоча навіть тоді весь час дуже активно малював. Тому я не знаю, ким би ще міг стати. Крім художника, не бачу себе більше ніким.
– Чи існують у вас якісь канони, коли ви малюєте?
– Канонів і правил немає. Робиш, що хочеш. Але існують деякі закони композиції та техніки.
– Географія ваших робіт. Яка вона?
– Останню роботу, наприклад, викупили в Австрію. А загалом в Канаду викуповують багато, у Францію…
– І насамкінець. Чи малював Левко Микитич свій автопортрет?
– Та ні. Якось не було. Я взагалі з портретами мало працюю. Кожен художник у картинах відображає свій портрет. Тобто усі мої картини – це я. Мій певний образ у дуже різних візіях. Як ми вже згадували на початку розмови, існує два Левка Микитича, у двох різних стилях.
*Пленер – термін у живописі, який означає передачу у картині усього багатства змін кольору, зумовленого дією сонячного світла й атмосфери. Пленерний живопис склався в результаті роботи художника на свіжому, “вільному” повітрі, а не у майстерні (прим. ред.).
Єва Райська, Медіа Дрогобиччина №13 (27) від 03 листопада
