Ярина та Володимир здійснили мандрівку ровером з України до Австралії. Там у них народився синочок Марко. Згодом вони вже втрьох продовжили мандрувати світом та започаткували власний проект «Двоколісні Хроніки». Ярина Квітка та Володимир Муляр – музиканти гурту «Фолькнери». Тому під час своїх подорожей «Фолькнери» ще й відкривали для світу нашу музику та культуру. Зараз подорожні повернулися в Україну, проте ненадовго: попереду – нові мандри.
Мені ж пощастило: вдалося порозмовляти з непересічною співрозмовницею – Яриною Квіткою.
– Ярино, чого тебе найбільше навчили мандри?
– Передовсім – бути вільною. Коли подорожуєш, починаєш по–іншому осмислювати власне життя, шукати себе. Гадаю, що кожна людина народжується вільною. Ніхто не має їй вказувати, як чинити. Мене дуже надихнула Австралія. Це країна своєрідного балансу, легкого, розслабленого життя. Там не зустрінеш правил на кшталт «має бути чорна спідниця й біла сорочка, і (не дай Боже!) ніяких червоних колготок». Справді, ти щасливий, коли вільний у виборі, й живеш так, як хочеться саме тобі. Тоді мрії здійснюються, і ти розумієш, наскільки безмежним у своїй красі є світ. Українцям теж нарешті слід навчитися жити так, як вони хочуть.
– З чого починались ваші мандрівки? Чи готували маршрути, спорядження?
– Звісно. Та все ж ми не такі педантичні, щоби все шліфувати. Спершу склали певний маршрут. Подумали, якими шляхами нам найкраще буде їхати, – з фінансової точки зору також. Але то не був розписаний до найменших деталей план. Ми були як вільні птахи: просто їдемо, а шлях сам підкаже, що попереду. Нерідко люди рекомендували нам, де найкраще побувати, що побачити.
– Які труднощі виникали під час подорожей?
– Їхати до Австралії було нескладно. Хоча тоді у нас було трохи сутужно було з коштами – часто мандрували дуже аскетично. У Таїланді часто їли тільки рис та яйця.
А ось вже в Австралії ми давали багато концертів, і фінансова ситуація дещо поліпшилась. Щодо подорожей з дитиною, ми довели, що це також можливо. Просто коли народився Марко, вже він почав задавати ритм нашим поїздкам.
– В Ірані ви записали чудову колядку «Же». Чому саме там? Чим вас надихнула ця азійська країна?
– Ми випадково познайомились з молодим іранським музикантом. Спочатку написали йому у КаучСерфінгу, та він нам не відповів. Коли вже збиралися їхати, він зателефонував і сказав, що дуже хоче зустрітися. Я відповіла, що зустрінемось на годинку, але знайомство розтягнулося на два тижні. І саме за ці два тижні ми якось легко та невимушено записали цю колядку.
– Основна мета ваших «Двоколісних Хронік» – розповідь про українську культуру та музику. Як часто вам вдавалось виступати?
– Завжди цікавіше їхати, коли ти маєш певну мету. Коли знаєш, що будеш знайомити людей та світ зі своєю культурою, співатимеш їм своїх пісень. Це змушує завжди бути у формі. Щодо виступів, то до народження Марка виступали дуже часто. Вже після появи сина такої можливості не було, зараз ми дуже сумуємо за музикою. Єдиний раз нам вдалося зіграти на весіллі австралійців в Малайзії. Це було круто. Взагалі більшість людей, яких ми зустрічали, дуже прихильно сприймали нашу музику, хоча дехто вперше чув про Україну. Щоразу ми пояснювали, що Україна – це не Росія. В Ірані до нас взагалі ставилися особливо прихильно. Ми пробули там два місяці, і тільки двічі ночували в наметах. Гостинні перси запрошували нас до своїх помешкань.
– Яка країна сподобалася найбільше?
Спершу Іран, потім закохалися в Австралію. Проте саме в Ірані чудово поєднуються стародавня культура та ХХІ сторіччя. Хотіли б ще раз туди повернутися.
– Куди б ви більше не хотіли їхати?
– Нам у подорожі дещо важко давався Китай. Країна справді цікава, природа вражає, але китайці – складні. Вони багато палять, і повсюдний дим дошкуляє.
А ще проблемою були відстані. Іноді здавали ровери в багаж і діставалися потрібного місця потягом. Щоправда, неабияк вразив Шанхай – розкішне місто, до розвитку якого долучилися європейці.
– Що скажете про кухню тих країн, в яких побували?
– Каву з фекалій, різноманітних комах і жуків – це все коштували. Якщо місцеві мешканці це їдять і живуть щасливо, то й ми мусили скуштувати. Коли народився Марко, звісно ж, їли багато фруктів та овочів.
– Що змінилось в Україні за три роки вашої відсутності?
– Якщо чесно, усе змінилося. Передовсім, стрімко зросли ціни. Зараз прагнемо записати в Україні новий альбом. Ми хочемо винайняти невеличкий будинок для запису музики на кілька місяців. Але це дуже складно: ціни шокують.
– Як сприймає мандри ваш Марко?
– Йому подобається подорожувати. У трейлері він постійно слухає Моцарта. Зараз вдома йому нецікаво, знову хоче в дорогу. Бачити світ, людей, живих пташок, звірів.
– Навіщо, як на тебе, людині варто подорожувати?
– Мандри – це пошук самого себе. Часто ми не знаємо, як долати життєву кризу. Гадаю, дієвий спосіб – мандрівки.
В Австралії ми якось зустріли чоловіка, який втратив кохану дружину й мало не збожеволів від того. Тож він три місяці просто йшов берегом океану, щоб вийти з депресії…
Єва РАЙСЬКА, Медіа Дрогобиччина №9 (23) від 08 вересня
