Чому молодь не поспішає ставати вчителями, як зацікавити сучасних школярів хімією та чому віртуальні лабораторії не можуть повністю замінити справжні досліди? Про це та інші виклики сучасної освіти розповіла Наталія Паращак — учителька хімії НВК «СЗШ № 2 — гімназія» у Трускавці, учителька вищої категорії та вчителька-методист. Її педагогічний стаж становить 27 років, а професійне кредо — «Дій! Твори! Взаємодій!».
Про шлях Наталії Паращак у професію, її досвід роботи з дітьми, проблеми викладання хімії та потреби сучасних педагогів розповіли у Департаменті освіти і науки Львівської обласної державної адміністрації в межах циклу розмов з освітянами Львівщини.
Від заводської лабораторії до шкільного класу
Наталія Паращак закінчила хімічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. Утім, пов’язувати своє майбутнє зі школою спочатку не планувала. Її більше приваблювала наукова робота або виробництво.
«Насправді вчителювання не було моєю мрією. В університеті я займалася науковою роботою, і тоді мені здавалося, що моє майбутнє буде пов’язане саме з наукою чи з виробництвом», — пригадує педагогиня.
На той час Борислав був потужним промисловим містом, тож Наталія розраховувала працювати в заводській лабораторії. Вона навіть отримала направлення від заводу «Синтез» на навчання й була переконана, що саме там розпочнеться її професійний шлях.
Однак під час педагогічної практики одна з викладачок помітила в ній здібності до викладання.
«Боже, Наталю, ти природжений учитель!» — сказала вона.
Майбутня педагогиня тоді лише заперечила: «Та ви що? Ніколи в житті не буду працювати в школі!».
Та викладачка відповіла: «Ніколи не кажи ніколи». Як зізнається Наталія Паращак, ця фраза супроводжує її все життя.
У 1999 році обставини склалися так, що вона залишилася працювати у школі. На той час багато підприємств закривалися, у родині сталася трагедія, а мама боялася відпускати доньку далеко. Так розпочався її педагогічний шлях.
Спочатку Наталія працювала в Бориславі, а згодом разом із родиною переїхала до Трускавця. Тут викладала у третій школі, а пізніше перейшла до другої, нині — НВК «СЗШ № 2 — гімназія», де працює й сьогодні.
З часом учителювання стало для неї значно більшим, ніж просто роботою. Серед найважливіших результатів своєї діяльності вона називає перемоги учнів і те, що змогла зацікавити дітей хімією настільки, що дехто з них згодом обрав хімічні спеціальності.
Професійне зростання, за словами педагогині, було б неможливим без підтримки адміністрації закладу, учнів, батьків, відділу освіти та департаменту.
Важливим досвідом стала й співпраця з науковицею, хімікинею та авторкою навчальних видань Людмилою Петрівною Величко. Через війну вона переїхала до Трускавця, після чого жінки почали працювати разом. Результатом співпраці стали дві методичні розробки.
«Він показав, що професійне зростання не має зупинятися, а співпраця з колегами допомагає відкривати нові можливості», — зазначає Наталія Паращак.
Сучасні учні хочуть швидких відповідей, але не завжди готові докладати зусиль
За 27 років роботи в школі педагогиня помітила чимало змін у поведінці дітей. На її думку, сьогодні працювати з учнями складніше, зокрема через зміну ставлення до вчителя та вплив соціальних мереж.
Коли Наталія Паращак лише починала викладати, вона була зовсім молодою, а її учні одинадцятого класу були старшими лише на п’ять-шість років. Проте, як згадує вчителька, вони ставилися до педагога з повагою.
Тепер діти очікують, що навчання буде швидким, яскравим і постійно дивуватиме їх. Учителеві доводиться змінювати форми роботи, готувати презентації, використовувати інтерактивні завдання та цифрові інструменти.
У кабінеті Наталії Паращак є мультимедійна дошка, віртуальні лабораторії та інші технічні можливості. Проте навіть вони не завжди дають змогу відповідати темпу, якого очікують сучасні школярі.
Ще одна проблема — небажання частини учнів докладати тривалих зусиль для засвоєння матеріалу. Не всі готові читати параграфи, робити конспекти та самостійно розбиратися у складних темах. Натомість простіше швидко запитати відповідь у чаті й одразу скористатися нею.
Однак, переконана вчителька, навчання не може зводитися до отримання готових відповідей.
Важливо не лише знати результат, а й розуміти, як до нього дійшли, уміти мислити, аналізувати інформацію та робити висновки.
Саме тому перед педагогом стоїть непросте завдання: зацікавити дитину предметом і водночас навчити її самостійно працювати з інформацією.
Чому віртуальних лабораторій недостатньо для вивчення хімії
Хімія — це наука, яку неможливо повноцінно опанувати лише за підручником. Вона потребує досліджень, експериментів і практичної роботи.
«Діти самі запитують: “Чому в нас тільки теорія? Ми хочемо дослідів!”» — розповідає Наталія Паращак.
І, на її думку, школярі мають рацію. Проте для проведення практичних занять потрібні не лише знання, а й відповідне обладнання, матеріали та дотримання правил безпеки.
Як приклад учителька наводить навчальне дослідження у сьомому класі за програмою «Інтелект», під час якого учні вивчали взаємодію яєчної шкаралупи з кислотою.
У класі може бути 35 дітей. Кожному потрібно підготувати матеріали й провести дослід, а вчитель має контролювати весь процес, адже робота передбачає використання кислоти. За таких умов необхідна повноцінна лабораторія з належним обладнанням.
Віртуальні досліди можуть допомогти у навчанні, але повністю замінити реальну практику вони не здатні.
Водночас педагогиня відзначає і позитивні зміни: у програмі сьомого класу стало більше навчальних досліджень. Однак для їх якісного проведення школи повинні мати відповідні умови.
Інша проблема — скорочення кількості практичних робіт. Якщо раніше у восьмому класі їх було приблизно вісім, то тепер залишилося три.
«Для природничих наук практична складова надзвичайно важлива. Ми маємо показувати дітям, як знання працюють у реальному житті», — наголошує Наталія Паращак.
На її переконання, саме через дослідження школярі можуть побачити, що хімія — це не просто набір формул, а наука, яка допомагає пояснювати явища навколо нас.
Природничі науки втрачають популярність
Наталію Паращак турбує те, що учні дедалі рідше обирають природничі та технічні спеціальності. Проблема, вважає вона, починається ще у школі.
Фізика й хімія нерідко залишаються предметами, яким випускники приділяють менше уваги. Якщо певна дисципліна не потрібна для вступу на обрану спеціальність або її можна замінити іншим предметом, учень не завжди бачить сенс поглиблено її вивчати.
Наприклад, під час підготовки до вступу на медичні спеціальності учні можуть обирати біологію, а хімія не завжди стає для них пріоритетом.
Такий підхід, на думку педагогині, має довгострокові наслідки. Україні потрібні хіміки, фізики, інженери та інші фахівці природничих і технічних напрямів. Їхня роль буде особливо важливою для відновлення держави, розвитку промисловості та створення нових технологій.
Тому зацікавлення дітей природничими науками — це не лише питання шкільної програми. Від цього залежить і те, чи матиме країна достатньо кваліфікованих спеціалістів у майбутньому.
Чому молодь не хоче працювати в школі
Не менш гострою проблемою залишається залучення молодих педагогів. Наталія Паращак зізнається, що навіть власного сина, який також закінчив хімічний факультет Львівського університету, не може переконати піти працювати до школи.
«Якби ти не працювала вчителем, я б пішов», — каже він матері.
Син бачить, наскільки складною є робота вчителя та яку відповідальність несе педагог. Молодь закономірно цікавиться перспективами професії, рівнем заробітної плати й тим, чи можна за ці кошти забезпечити нормальне життя.
Ці питання, наголошує вчителька, не можна ігнорувати.
На початку навчального року в гімназії провели опитування майбутніх випускників. Наталія Паращак запитала, хто з них хотів би стати педагогом. Серед 60 учнів охочих не виявилося.
«Ви що? Тільки не вчителем!» — так, за словами педагогині, відповідали діти.
Цей результат свідчить про те, що професія вчителя не приваблює частину молоді. Ідеться не лише про складність роботи, а й про її суспільне сприйняття, матеріальну винагороду та можливості професійного розвитку.
Учнівські перемоги, які надихають
Попри труднощі, у роботі вчительки є моменти, які додають сил і переконують, що її праця має сенс.
Одним із найбільш пам’ятних учнів для Наталії Паращак став Максим Щерба — перший її вихованець, який здобув перемогу на обласній олімпіаді з хімії.
За словами педагогині, хлопець не вирізнявся тим, що постійно ставив запитання чи демонстрував свої знання перед класом. Він переважно сидів і слухав. Однак учителька помітила його здібності й запропонувала готуватися до олімпіади.
Коли вони приїхали до Львова на змагання, Наталія Паращак поцікавилася в учня, чи вдалося йому щось написати.
«Ти щось написав?» — запитала вона.
«Я написав усе», — відповів Максим.
Учителька зізнається, що спочатку не могла повірити у відповідь, адже завдання були дуже складними.
Такі історії, за її словами, нагадують, що здібності дитини не завжди помітні одразу. Завдання вчителя — вчасно їх розпізнати, підтримати учня та допомогти йому розкритися.
«Дій! Твори! Взаємодій!» — формула професійного розвитку
Своє професійне кредо Наталія Паращак формулює трьома словами: «Дій! Твори! Взаємодій!».
Для неї це означає не зупинятися на досягнутому, шукати нові підходи до навчання, створювати власні напрацювання та співпрацювати з учнями, батьками й колегами.
Якщо щось не виходить одразу, потрібно шукати рішення, вчитися й пробувати знову.
Вчителювання Наталія Паращак вважає передусім покликанням. Вона бачить це, зокрема, на прикладі педагогічних династій, коли діти обирають професію своїх батьків.
Її мама сама колись хотіла стати вчителькою, хоча так і не реалізувала цієї мрії.
«Я іноді жартую, що вона реалізувала свою мрію через мене», — розповідає педагогиня.
Водночас самого покликання недостатньо. Учитель повинен постійно працювати над собою, адже ця професія потребує великої відповідальності та значних емоційних сил.
Наталія Паращак зізнається, що іноді сприймає надмірну похвалу за доброту як ознаку слабкості. Проте водночас розуміє: без доброти, людяності та співчуття у роботі з дітьми неможливо.
На її переконання, успішний педагог має бути гуманним і вміти знаходити підхід до кожної дитини.
«Без любові до них нічого не вийде», — переконана вчителька.
Водночас вона наголошує на важливості ментального здоров’я самих педагогів. Учитель багато віддає дітям, переживає за них і намагається допомогти, але й сам потребує підтримки та розуміння.
Окрему вдячність Наталія Паращак висловлює хімічному факультету та професорсько-викладацькому складу Львівського національного університету імені Івана Франка за фундаментальні знання й потужну практичну базу, які отримала під час навчання.
Учителям потрібні повага, підтримка та взаєморозуміння
З нагоди Дня вчителя Наталія Паращак бажає колегам, щоб їхню працю належно оцінювали — як на державному рівні, так і в громадах. Важливо, щоб педагоги відчували повагу суспільства, батьків та вдячних учнів.
Окремо вона звертає увагу на непрості взаємини між учителями й батьками. Батьки, звісно, мають захищати своїх дітей, однак іноді сприймають ситуацію лише з одного боку.
На думку педагогині, важливо, щоб батьки та вчителі були партнерами, які спільно дбають про дитину, а не сторонами конфлікту.
Колегам вона бажає взаєморозуміння, підтримки, поваги, сил і натхнення у щоденній роботі.
Попри всі труднощі, переконана Наталія Паращак, учитель може суттєво вплинути на життя дитини — допомогти їй відкрити власні здібності, повірити у свої можливості та обрати майбутній шлях.
Саме в цьому педагогиня бачить одну з найбільших цінностей своєї професії.
