Поза межами буденності час від часу мріє опинитися кожен. Але хата, робота, вибори на… Та цей матеріал про щасливих людей, які здійснюють свою мрію та обирають нелегкий, але красивий шлях підкорювачів гірських вершин – про альпіністів. Знаний далеко за межами Трускавця альпініст та гірський турист Володимир Лютов – один з цих фантастичних людей, повний енергії та гумору, в 69 років легкий і готовий на підйом та інтерв’ю.
– Володимире Олександровичу, то якою була Ваша дорога в гори?
– Звичайною на той час і трохи кумедною. Я завжди любив висоту – з дитинства лазив по дахах, будовах. Мене вигнали з піонерів за те, що ходив на карнизі першої школи у Трускавці, тої що була на вулиці Франка. Це було якесь прагнення свободи, підйому над буденністю. Звичайно, я так дуже це не аналізував. Просто не шукав легких шляхів, прагнув підкорювати висоти. Вже під час навчання у Львівському політехнічному інституті пішов на секцію скелелазіння та альпінізму, де кожні вихідні ми тренувалися на Чортових скелях біля Львова (в сторону Винників).
Далі – більше. Тоді було дуже модно і престижно потрапити у альпіністський табір. Всі альптабори Радянського Союзу знаходились на Кавказі. Туди був дуже жорсткий відбір і сотні бажаючих на 10 місць. В 1971 році я вирішив спробувати себе і попасти в альптабір. Потрібно було здати нормативи – біг, підтягування, вис на руках тощо. За кожен норматив нараховувались бали. Я не сильний та не найшвидший бігун, але провисів на руках довше за всіх, тож потрапив в омріяну десятку.
– Що найбільше запам’яталося з альптабору?
– Не повіриш, не жорстка дисципліна, не підйоми у 4 ранку, купання в басейні, який тече з льодовика, не прохід колуаром – ущелиною, де постійно сиплеться каміння, підкорення піку Кап (висота біля 3000 метрів) і значок «Альпініст СССР», а наша дорога в Сухумі. Після альптабору ми з ще двома друзями з Львівщини вирішили відпочити і «скочити» в Сухумі. 120 кілометрів видалися нам зовсім малою відстанню. Зупинили водія вантажівки, який віз шість корів і бика. За 20 рублів за трьох взяв нас у кузов. На гірських серпантинах машиною кидало понад проваллями, тварини від страху почали випорожнюватися, пішов дощ з градом. Нам було холодно, тепло і слизько водночас. І ми зрозуміли, що походи в гори у зв’язках по 10 чоловік – це не так вже і жорстко. Так ми підкорювали Кавказ. А після цього – лише Карпати.
– А Гімалаї?
– В Гімалаї ми знову ж з двома друзями задумали піти весною 2017 року. І за пів року реалізували цю дружню обіцянку. Залізли в Інтернет, почитали, коли найкраще йти, нема мусонів та дощів, і рушили 12 жовтня 2017 року. Прилетіли в аеропорт Катманду, де нам після довгих розпитувань “Хто? Куди і навіщо?” таки поставили візу в Непал. Водій буса від аеропорту до самого Катманду порадив готель. Почали шукати російськомовного гіда і зрештою за 400 доларів з людини приєдналися до групи, яка вже мала такого гіда. Тому, наголошую, знаючи англійську мову можна значно здешевити подорож Гімалаями. Рухатися самостійно і без провідників. Англійська мова справді потрібна. Вчіть мову, люди, і в світі легше і дешевше вам буде.
А наш похід тривав 14 днів – піший перехід навколо Анапурни. Дуже красивий маршрут. Щоправда, на початку шляху нас атакували і покусали п’явки, але при підйомі далі в гори вони щезли. Насправді страшно лише перший день. А комарів боятися – то Комарова лише на дивані дивитися.
Ми могли насолоджуватися красою, бо свої наплічники віддали портерам–носіям ще за 5 доларів в день. У нас на десять чоловік було три портери. Один портер бере вантажу не більше 30 кілограм. До речі, всі носії дуже худорляві чоловіки до 60 кілограм.
Йшли вдень від селища до селища. В селищах Непалу до 80% житла – готельчики. Ночівля – 5-8 доларів з людини. Все дуже аскетично – в одній кімнаті два вузенькі ліжка, в іншій кімнаті дірка в бетоні – туалет, кран і відро – душ. Їжа обходилася ще 10-12 доларів в день. Головне не пити води з жодних джерел, окрім бутильованої та кип’яченої, та з кам’яним обличчям проходити повз торговців різноманітним крамом та засобами – від перхоті до зілля для життя вічного.
– Що найбільше вразило в подорожі Гімалаями?
– Діти. Діти, які щодня у формі ходять до школи в селища з перепадом висот до 1000 метрів. Для порівняння, у нас на Орів перепад висот 300-400 метрів. А там діти спокійно щодня ходять в школу і назад у строгій формі з наплічниками в тисячні перепади…
– А нашим людям щось особливе зі спорядження порадите для подорожі в гори?
– Нічого особливо не потрібно. Зручний одяг, кросівки і бажання.
Іра Циган
Газета “Медіа Дрогобиччина”, № 6 (53)
